Я
в Пушкіно буду й цей рік проживать,
уже в класичному, вславленому.
Там знов облісочкано кожну п’ядь,
галявинками обгалявлено.
Приїхали гості. Треба у свято.
Одягнені – як личить гостю.
І навіть утримав один із зарплати
на сірий англійський костюм.
Одежне сальце відповідне літам,
взуттям новомодним втішені.
Товаришки навіть, – ніби «мадам»,
шовками обпанчішені.
Пішли – може, хто живіт розімне –
по обіді... та так, щоб не спав з лиця...
Мов юрба дітвори, обступають мене
квіти так званого козельця.
Вгорі зеленіє березна віть,
веселками віти цвітуть...
Пішли брехати й вола крутить, –
і раптом – аж ось – аж тут...
Обфренчились форми одежі парадної,
яскраві, хоч стань та й зори́.
Усі дістають із кишені із задньої
браунінги й маузери.
Здіймалися роки, які вже пройшли.
Не здригнеться брова, як в боях – в дні минулі,
коли розлітався пень і коли
лягала за кулею куля.
Галява – кулі над нею меткі.
Ось дощ вогневий відкрапав,
лише здригались газети шматки,
як білий подертий прапор.
Компанія далі собі попливла,
охололо револьверове тільце мале,
в міру по́шла розмова пішла.
Але –
знаю: в революції шлях молодий,
Їй не сліпнути в побуті кротовім, –
революція завжди,
завжди молода і напоготові.