Небесного намету – мла.
Спадає сутінь гаско.
Йшов сніг. І поїзд йшов. І йшла
ніч до Новочеркаська.
Туман – плями.
Темно – не втямиш.
Я дерся натужно в ході
по горі... чи по ночі...
Коробкою кожен дім
дививсь погорільцем в очі.
Город – суне вгору.
Та тільки здерся па гору ту –
ось тобі – площа, шир – собор тут!
Шлях до небес пополам розділи, –
дійдуть аж туди куполи.
А за собором де пустки цвіль дріма,
вагою мідної гирі,
стоїть козак, козак Єрмак,
Єрмак – покоритель Сибіру.
Єрмак не один:
із ночі, з крижин
встає генерал Каледін...
За ним і інші. З-за снігу, з-за туману,
з старого часу проклятого
мчаться вулицею, вулицею отамана
Платова.
Риссю несе «краса Расєєва»!
На конях гарцюють чубаті.
Може, їде і дід Асєєва,
може, і мій прадід.
З давновіку спокон,
ніби знову в вогонь,
під бубни і тулумбаси,
що не кінь – вітрогон,
золотиться погон
і жовтіють на стегнах лампаси.
Електро-оком з-під скляної каски
ліхтар блимнув і згас... Конфузиться!
По-новому вулиці Новочеркаська
чорні сьогодні – від вузівців.
І замість брязкоту шпор дзвінких
на дурнях поважних, як чаплі –
дзвенить комсомольський юний сміх
і мислі, гостріші від шаблі.
Закрийся, минулих днів лабаз!
Немає шпорного діню і дону.
Пішли генерали назавжди в запас, –
один на Кубані є нині лампас –
лампас голубий Волго-Дону.