З-за хмарки місяць виліз,
ще молодий такий...
Маруська отруїлась,
везуть в прийом-покій.
Сподобався Марусі
хлопчисько не на жарт:
маленькі чорні вуса
і проділ вакурат.
Монтером був, Іваном,
та... в дусі парижан,
назвав себе він Жаном:
«електротехнік Жан».
Він говорив їй часто
одне і те ж завжди:
«Яке страшне міщанство –
невинність берегти».
Зійшлись і погуляли.
Та Жан одного дня
схмурнів, бо, бачте, в Лялі
красивіше вбрання.
Марусі рознещасній
сказав: «Зміркуй сама,
яке страшне міщанство –
сімейна ця тюрма».
Любов його ущухла –
лиш тижнів два пройшло,
бо лаком критих туфлів
у неї не було.
На туфлі – грошей сила,
а їх нема і так...
Маруся закупила
отрути на п’ятак.
Життя огидло жінці.
– Прийшлось отруту пить...
В малиновій хустинці
в труні Маруся спить.
Розвився вітер метко.
Надвечір, вітру в спів,
про розклад в осередку
хтось доповідь робив.

Чому?

Без драбинки ця пісенька
лізе в серце самісіньке.
Де батьківщина цих бездарних романсів?
Там, де білі гавкають, як та моська?
Ні! Цю пісню породила маса –
наша, комсомольська.
Легко ворога наганом торгати.
Або – голову з плеч, і шаблю витри.
А як тепер намацати нам ворога?
Причаївся... Хитрий!
Хоч в якому взутті, хоч в якому вбранні, –
на тілі в нас лахи буржуйські брудні.
І нема тобі шляху напрямки.
Нашій культурі раховані дні,
а їхній – віки!
І ростуть покалічені
дурні і дури,
нічим не захищені
від барахла культури.
На вулицю вийшов – очі розіпри.
В кожній вітрині буржуйові обноски:
яка-небудь шляпа з пером «распрі»,
І туфлі показують лаковані носики.
Простеньку блузу нам
і одіти конфузно.
На вулицях, під керівництвом Гаррі Пілів,
тенета розставило Радкіно, –
від наших сьогоднішніх днів щосили
несе нас у інше життя воно.
Там ні єдиного ні Ваньки, ні Петі,
самі Жани, самі Кеті.
Товчуть компліменти, як у ступі воду;
Їх вчинки шляхетні – усім на догоду.
Все барони, все графи, – всі
живуть у містах розкішних там.
Роздягнуть і скажуть – Мусьє, мерсі, –
згвалтують і скажуть: – Пардон, мадам. –
На фільмі кожна – графиня мінімум.
Перо на шляпу, сережки у вуха.
Хіба ж зрівняється з такими графинями
заводська Марфуша чи Феклуха?
І хлопчата зграями
ходять за кралями.
Полюбляють хлопчата
в манікюрі пальчата.
Грають одним пальчиком
непачки на рояльчику.
А в клуб поткнешся – доповідь блювотна.
Чешуть язиками вусточиновнисті.
Раз міжнародне, два міжнародне,
але ж не можна до непритомності!
Навпроти клубу пивнушки дверцята.
Веселощі, гуркіт, немов з гармати!
Старається різна музична челядь
піанінити і віолончелить.
Входьте, товариші, від серця чистого
просимо, – випийте кухлик пінистого!

Що?

Крию пива піну, –
тільки що вам з цього?!
Що даю взаміну?
Раджу що нового?
Добре і цілуватись, і вино не зле.
Але...
Поезія теж вино, коли губи свої
приклав до неї по-справжньому ти, –
ніяке питво не замінить її,
ніякі пива, ніякі спирти́.
Пам’ятай щоденно, що ти – зодчий
і нових взаємин, і нової любові, –
і стане казна-чим любовний епізодчик
якої-будь Люби до якогось Вови.
Можна і кепки, можна і шляпи,
можна й рукавички взяти на лапи.
Та кращого одягу немає на світі
за свіжу шкіру та м’язи литі.
Коли ж ви будете стрункі і чисті, –
хоч яку одежу Москвошвей хай шиє,
та... найкращі дівчата в селі і в місті
самі кинуться вам на шию.