Як днище бочки, правильним диском
місяць стояв над палацом Лівадійським.
Зійшов над землею – пішов заливать її,
і ллється на море, на світ, на Лівадію.
В царевих палацах – мужики-санаторники.
Майже в нестямі місяць сріблистий.
Дивляться очі коржемордства плоского.
Афіша на стінах палацу: «В вівторок
виступ
товариша Маяковського».
Сам самодержець, тут же, рядом,
ганяв по залах, захоплений біліардом.
І от, де Романов з маркерами моторно
кулі клав під іржання придворних гульвіс,
читаю я селянам про форму
віршів і про зміст.
Дзвоник. Місяць, стьмянівши, відсунувся.
Стою на естраді в електричному сяйві.
Сидять переді мною рязанські, тульські,
почухують бороди руські,
ворушать пальцями пасма русяві.
Їх обличчя ясні, ясніші від блюдця,
де треба – хмурніють, де треба – сміються.
Хай той, хто не знає, як Ради цінувати,
зі мною стане від радості п’яним:
де можна іще читать у розкішних палатах –
що? Вірші! Кому? Селянам!
Таку країну з чим порівнять би могли ви, –
де іще хоч подібне можливо?!
І думаю я про все, як про чудо.
Таке настало, а що іще буде?
Бачу: виходять після лекції
два мужики слонячої комплекції.
Всілися вдвох під ліхтар у кутку
і перший зауважив другому: – «Ваня,
і до чого ж мені до смаку
ця ось римка була остання!» –

І довго ще гудуть лівадійці
на жовтих стежках при синій водичці.