Росія – все: і комуна, і пущі,
і юрби столиць, і заліснений шир,
стоводої Волги бистрінь невсипуща,
обдорська пітьма і проміння Кашир.

Лід на пристані на ближній, –
обкувала Волга рот.
Це – червоний, це – наш Нижній,
це – зимовий Новгород.
По першій ріці в російськім сторіччі
сковзаємось... клякнем під вітром грізним.
А за волзьким доісториччям
хрести та трести та «центро» різні,
Метушня базару кипить і клекоче,
розмови шматки і димні клоччя,
а з ночі
не чути ні слова, не скрипнуть полоззя, –
столітня імшавість зигзагів Кремля,
та в місяці, що розметав волосся,
заціпеніла з морозу земля.
Велика площа. Перетнувши навскіс ЇЇ,
нечутну ходу дикунських лап
я крізь обшир північної Скіфії
спрямовую в місцевий ВАПП.

За версти, за сотні, за тищі, за масу
напевно заїдеш за час оцей весь...
А ми підповзали до Арзамаса,
швидкість – в годину чотирнадцять верст.
Навпроти сіли два селянина –
і пики в обох, і бороди схожі.
Зневажливо буркнув торговий мужчина:
– Серьожі!
Один із Серьож у кишеню поліз –
дістав пироги, застібнув поли,
жував всю дорогу харчі, і під ніс
фрази між ними цідив поволі.
– Звичайно... і на Петра... і в Покрову...
з нами за процент з прибутків колотяться,
а толку нема... не дорога, а – кров...
З возом тони, як відро в колодязі...
На що мій кінь – здоровило, а й він он
зламав на ямі ногу... Раз ти
уряд у нас, ти і повинен
ремонтувать на дорогах мости. –
Тоді другий на нього Серьожа: – Егеж! –
примружив око, в зморшки оправлене:
– Податок лаєш, а пироги жереш... –
І перший Серьожа промовив: – Правильно!
Не те, що в двадцятому, що нарікать!
Не голодуєм, їмо пироги...
Мука́, дай боже... хороша така...
Та що до кінської, скажем, ноги...
Стягнули про́цент, а з мостом – однако... –
Їзда заколисує, й чуєш спросонку
весь час крізь дрімоту про міст, про коняку
до станції з назвою «Зимйонки».

На кожнім домі радянський вензель
кличе, сяє, в очах мигтить.
А під вензелями в старенькій Пензі
шепотом бабським базар шепотить.
Перед непачкою баба впада,
відторговує копійок тридцять.
– Купіть хустинку! У нас повсіда
замовляла сама цариця. –

Морозним днем відмигтіла Самара,
за нею – пішли азіати.
Верблюдище сіно провозить з базару,
в упряжку конячу взятий.

Університет – це гордощі Казані.
Донині ще стіни навічні його
згадки бережуть у любові й пошані
про учня свого найвеличнішого¹.
Далеко за роки думок політ,
за лекції університету, –
він думав про битви і Жовтня світ,
йдучи по цьому паркету.
Дивлюсь у зал, що затих і завмер, –
тут з сотні десяток кожен,
як він, примружує очі тепер,
обличчям на нього схожий.
І смерть не посміє торкнуть його – геть!
Стоїть він в майбутнього лавах.
Юнацтво слухає строфи про смерть,
а чує: безсмертна слава!

Вчорашній день убогістю внизаний,
мотлоху безліч зосталось,
та серце класу горить в комунізмі,
і не розбить груди класу об старість.

¹ У 1887 р. в Казанському університеті вчився В. І. Ленін.