Царя пригадаю – і меркнуть слова.
Я й «головного» злякатись готовий.
А цар – не просто всьому голова,
а навіть – двоголовий.
Він сидів в короннім ореолі,
цар людей і птиць... – оце так чин! –
і, як йому личить у орлиній ролі,
дзьоб і кіготь на живе точив.
Точив і вирячував очиці злі.
Володар і життя, і землі.
І свистіли скрізь мільйонноверсті
батоги царевих маніфестів:
«Ми! ми! ми!
Микола Другий,
двоглавий володар Росії-тюрми
горя, біди і наруги,
цар польський, князь фінляндський,
принц естляндський, і барон курляндський,
що вдень і вночі знущається, вішає
робітників і селян з волі Всевишнього...
Та інше, та інше, та інше...»

Минуло десять літ –
загинув і слід.

Час про минувшину спогади змазує...
Радіючи, як у свято,
бачу: вчителька дітям показує
ревмузею кімнати:
– Дивіться ж, учні краснопису й креслення,
ось цей папірець – цареве зречення.
Я, мовляв, із народом – квити!
Без всякої тяганини мандат беріте.
І, як личить
його величності,
підписав, вихідним номером підпер
та й – вмер.
І пішов, де небесна скатертина-доріжка,
лишивши бабусям ніжки та ріжки.
– Бачите стіл чи стілець там он-он,
де навкруг балдахінчики різні?
Це, діти, колись називалось «трон»
чи, інакше, «престол вітчизни».
– Погана мебля –
– як сказано у Бебеля.
– А що це за віжки порваті й ярмо? –
Аж сяють діти, аж мліють, раді.
– А це, діти, називалось – «кермо
влади». –
Корона – оця посудина нічна,
брильянтів пуд – аж утомишся, згрібши.
Дивуються діти: – Навіщо вона?
Кепка і м’якша, і далеко ліпша.
Дуже незручна така-от корона...
Тьотю, а це ось що за ворона?
– Двоглавий орел за номером п’ятим.
Поломаний дзьоб, між кігтями злами.
Як бачите, шиї обидві пом’яті...
Тихше, діти, не чіпайте руками! –

І дивляться здивовані Маньки та Ванятки
на пошарпані царські манатки.