Товариші, дозвольте, без пози, без маски,
як старший з молодшими товаришами,
товаришу Уткін, Свєтлов, Безименський,
порозмовляти сердечно з вами.
Ми сперечаємось, аж горлянки просять лудження,
ми задихаємось від естрадних перемог,
а в мене до вас, товариші, пропозиція дружня:
давайте, веселий обід зберемо!
Внизу компліменти розстелим килимові,
зуб є на кого – відпилимо зуб;
роздані Луначарським вінки лаврові
складемо у спільний товариський суп.
Вирішим: кожний по-своєму правий.
Кожний співає своїм голоском!
Розріжемо спільну курку слави,
наділимо кожного однаковим шматком.
Киньмо шпильки-колючки підсовувать,
сплетемо добірний словесний ажур.
А коли мені буде надано слово, –
я те слово візьму і скажу:
– Я вам здаюсь академіком широкозадим,
один, мовляв, жрець поезій непролізних.
А я єдиному був би радий –
щоб більше поетів хороших і різних.
Для багатьох ота напостовська тряска –
спосіб себе розхвалить найлучче.
– Ми, мовляв, тільки одні, пролетарські...
А я, по-вашому, що – валютчик?
Я по суті майстровий, хлопці,
не по серцю мені філософія ну́дова...
Закачаю рукавчики: робити? бороться?
Будь ласка, ану, давай!
Маєм перед собою велику роботу,
вірші потрібні в біді і в радості.
Будемо ж працювати до сьомого поту
над піднесенням кількості, над поліпшенням якості.
Я міряю по комуні віршів сорт,
тому й полюбилася мені вона,
що комуна, по-моєму, найвища із висот,
що комуна, по-моєму, найглибша глибина.
А в поезії нема ні друзів, ні рідні, –
по протекції не зв’яжеш рим лички.
Залишмо розподіляти ордени і нагородні,
киньмо, товариші, наліплювать ярлички.
Можливо, про це вже чували люди,
та хочу без авторської пихи сказати –
комуна – це місце, де чиновників не буде,
а буде пісень і віршів багато.
Як тільки сподобалась римочок пара нам –
ми вже вважаєм поетика генієм.
Одного називають червоним Байроном,
другого – найчервонішим Гейнем.
Одного боюсь – за вас і сам, –
щоб не обміліли наші душі,
щоб ми не возвели в комуністичний сан
нікчемність райошників і дурниці частушок.
Ми духом, відомо, одне і те саме:
сердець не розділяє наших завіса.
Коли не за нас ви, а ми не з вами,
то що нам робити залишається, в біса?
Коли ж вас крию, бува, порою,
і на вас замахнеться перо-рука,
то я, як то кажуть, здобув це кров’ю,
і рими я більше, ніж ви, стругав.
Тож киньмо, товариші, гендлярські замашки:
– мої, мовляв, вірші – мій лабаз! –
все, що зробив я, все оце ваше –
рими, теми, дикція, бас!
Що нетривкіше й примхливіше за славу?
Брать у могилу, коли помру?
Мені, товариші, наплювать, їй-право,
на гроші, на славу і на іншу муру!
Ніж нам ділить поетичні права́,
суворі і ніжні слова зведім,
без прізвищ і заздрощів цеглини-слова
давайте класти в комунівський дім.
Давайте, товариші, в ногу крокувати.
Нам не треба бурчливого лисого парика!
А лаятись захочеться – ворогів багато
з того боку червоних барикад.