|
Гори злості
аж ноги гнуть.
Навіть
горло спухає з відрази.
Лізе в рот
і в очі лють.
Осідаючи,
злість пролазить.
Весь в огні
стою на Ріверсайді1.
Збоку
фордами
штурмують пітьми форт.
Хмарочоси
руки скручують ззаду,
спереду
американський флот.
Я сміюсь
з атаки їх невпинної;
Ніки Картери,
чого ж ви
раптом зникли?
Я
вірша повпред –
і я
з моєю країною
вашим штатикам
кидаю виклик.
Якщо крихта
хліба
вже цвілиться –
викинь
геть
прогнилі шматки.
Сплюнув я,
не доївши й місяця,
вашу доблесть,
закони,
смаки.
Я всі долари
всіх держав
посилаю до дідька лихого.
Я
вік скінчив би
в штанах,
в яких почав,
не придбавши
за життя
нічого.
Нам смішні
дозволеного зони.
Гурт чоловіків,
остовпій,
од цинізму задрижи!
Ми цілуєм –
беззаконно! –
над Гудзоном
ваших
довгоногих дружин.
День наш
в праці.
І вечори препишні.
Шліть
шпиків
до нас з переляку.
П’ємо,
плюючи
на ваш прогібішен,
повсякденну
«Білу коняку»2.
Ось і я
віршем побрататься
примчав і вдовбую мислі,
для яких не страшна депортація3,
не заслати їх,
ані вислать.
Мисль
зміняють слова́,
а слова́ –
діла,
і дивись, –
з хмарочосів гордих,
розгойдавши,
на брук,
викидають тіла
Вандерліпів,
Рокфеллерів,
Фордів.
Та поки що долар
дужчий,
ніж слова.
Обкрадає,
тягне,
цапає,
іде
і в порфірі Бродвею висява́
капітал –
його препохабіє.
|