|
Візьми
найбільший
будинок в Нью-Йорку,
наскрізь
його
обдивись до кінця.
Побачиш –
старезні
дірки й коморки –
зовсім
з дожовтневих
Конотопа чи Єльця.
Перший –
ювеліри,
караул численний,
за брову віконниці чіпляється
замок.
В сірому
герої кіно,
полісмени,
поляжуть
собаками
за хазяйське майно.
Третій –
сплять бюро-контори.
Промокашки
мокнуть
від рабського поту.
Щоб світ
не забув,
золотом повторено
прізвище
хазяїна
Вільяма Шпрота.
П’ятий.
Перелічивши
посаг ажурний,
підтоптана
міс,
замріяна в женихах,
здіймаючи груди
зітханням зажуреним,
почісує
хутро в пишних пахвах.
Сьомий.
Над родинним
вогнищем
піднісшись,
сили зберігши
спортом змолоду,
сер
своїй законній місіс,
дізнавшись про зраду,
кривавить морду.
Десятий.
Медовий.
Пара лягла.
Взаємно,
як Єва Адамові, милі.
Читають
в «Таймсі»
відділ реклам:
«Продаж на виплату автомобілів».
Тридцятий.
Акціонери
сидять біля кас,
ділять мільярди,
пожадливі й завбачні.
Прибуток
тресту
«Продукування ковбас
з найкращої
дохлої
чіказької собачини».
Сороковий.
Спочивальня
опереткової диви.
Під дверима
чекаючи
на слушну мить,
щоб Кулідж1 дав розлуку,
детективи2
мусять
чоловіка
у ліжку зловить.
Вільний художник,
що малює задбчки,
куняє в дев’яностому,
дума про одно:
як би залицнутись
до хазяйської дочки –
та так,
щоб хазяїну
загнать полотно.
А з даху
сніг скатертинний зник.
Лиш їсть
в ресторанній тиші
більші крихти
негр-служник,
а менші крихтинки –
миші.
Я дивлюсь,
і лють мене бере
на тих,
хто сховавсь за кам’яний фасад.
Поривавсь я
за 7 000 верст вперед,
а приїхав
на 7 літ назад.
|