|
Ледве
нога
ступила в Кавказ,
згадав я,
що я –
грузин.
Ельбрус,
Казбек,
та іще –
як вас?!
На гору
гори вези!
Уже
й сорочки
я з себе стяг.
Бродяга, –
лише архалук.
Вже
підо мною
такий Карабах1,
Що «Ройльсу»2 –
і то б в похвалу.
Було:
з ордою,
носатий, рудий,
старіший
од усяких старизн,
віків дев’ятнадцять тому –
сюди,
в оцей ось Дар’ял
я вліз.
Лезгінщик,
гітарист по душі,
у віковому поту,
я землю
пройшов
у трудах муші3
звідсіль
аж по самий Батум.
Про ці діла
померли й згадки.
Історія –
в брехні сповита,
белькоче,
що були, мовляв,
царьки та князьки:
Іраклії,
Ніни,
Давиди.
Стіна –
і то
знайома достоту.
Знайома
і вежа оця вся, –
згадав я:
тут я
Руставелі Шо́тою
до цариці
Тамари
залицявся.
А потім
котився
по скелях-иожах,
щоб Терека
піною вкриться.
Та це дрібниця!
Любовний жарт!
Ще й краще
пустувала цариця.
А далі
я бачив –
по скелях стрімких,
де стежка
обкрутила стромовисько,
на саклі
із громом
зсувались полки
золотопогонників російських.
Ліниво
йдучи
від життя увись,
гітарою
виструнивсь весь –
«Мхолот шен ертс
рац, ром чемтвіс
Моуція
маглідган гмертс...»4
І ранок свободи
відлуння несе,
встає,
ще віддалений поки.
І от
я жбурляю,
я, месник Арсен,
бомби
5-го року.
Гуляли
в пажах
князівські синки,
а я
щоденно
і заново
пригадую знову
всі синяки
од нагаїв
усіх Аліханових.
І далі
історії
чорна пора.
Я бачу
правителів зграю.
Людці,
каламутніші, ніж Кура,
французам до ручки припадають.
Двадцять,
а може,
більше віків
жив у путах,
як у недузі, я,
щоб тільки
під прапором більшовиків
піднеслася
звільнена Грузія.
Так,
я грузин,
та не давньої нації,
засадженої
в ущелин ряд.
Я –
рівний товариш
в одній Федерації
майбутнього світу Рад.
Іще
затьмарюють день,
як давно,
криваві
старі примари.
Ми шумуєм,
ми
ще
не вино,
бо ж ми іще
тільки мадчарі5.
Я знаю:
дурниці – едеми і рай!
Коли ж
про таке співали,
то, мабуть,
Грузію,
радісний край,
поети собі уявляли.
Я жду,
щоб аеро
в гори знялись.
Мов жінку,
голублю я
пристрасно
надію,
що в хвіст –
зі словом «Тифліс»
фабричне клеймо
ми втиснемо.
Грузин я,
але не в кінто-пустуна,
гуляку,
я вдався наосліп.
Я жду,
щоб гудки
заревли, як зурна,
де йшли
лиш кінто
та ослик.
Шаную
поетів грузинських дар,
та ближчі
пісень всіх щирих,
любіші
мені
від зурн
і гітар
лебідок
та кранів шаїрі6.
Будуй,
в сназі трудовій рости, –
для будови
не жаль руйнування!
Якщо
й Казбек
заважає, –
знести!
Все одно
не видно
в тумані.
|