|
Німецький курорт,
діра дірою,
ні паскудна, ні добра, –
живу в Нордернеї.
Падає
чайка
у хвилі прибою.
Море
блискучіше ручки дверної.
Повен рот
красот природ:
то вириють хвилі
припливом
півберега,
то краб,
то дельфінове тільце присне,
то хвилі заблимають, ринучи з шерехом,
то захід
у морі
киселем розкисне.
Нудотний лад!..
Бодай би
вдарив
громовий розкат.
Я жду, не діждусь
і не в силах діждаться –
та марю я зустріччю,
дужою, скорою.
Здається ось:
із-за островочка
кронштадтці
уже випливають
і цілять Авророю1.
Та бурі не вивести,
й море в терпінні ще,
і хвилі
не гладять вітрові пальці.
По пляжу
зарились в пісок
і в лінощах
мліють купальники,
мліють купальниці.
Ввижається:
буря здіймається з дюни.
«Купальники –
бочки, жиром начинені,
тікайте!
Здмухне,
перемеле,
посуне.
Пісок – кулеметник,
кулі – піщини».
Та пестить
буржуйок
пісок розпечений.
Та вітер
і пляж
в ладу з грудастими.
З усміхом
– дешево все у Німеччині! –
валютники
гріють катари і астми.
Але це ж,
напевно,
червоні роти.
Різноголосиця кроків знайома.
В цю мить на табльдотників,
в цю мить на табльдоти2
наринуть,
накинуться,
вріжуться
громом.
Та обер3
скоса
на панночку тупиться:
фашистський
на панночці
знак муссоліниться.
Ссучи
й гризучи крабові шупальці,
стежать,
як в море
захід уклиниться.
Чиє серце
жовтневими бурями вимито,
тому ні заграв,
ні морів,
що ревом ллються,
тому нічого,
ні красот,
ні кліматів,
не треба –
окрім тебе,
Революціє!
|
