Маяковський В.В. | Москва

Проїжджі все, – а піших рідше.
Іще хропе Москва діляг.
Тверську жере і наскрізь ріже
сорокасилий Каделяк¹.
Обмахнуло радіатор горизонта віялом.
Eins! zwei! drei! – Мотор гримить.
Аеродром –
дверми в блакить.
Брік. Механік. Ньюбольд. Пілот.
Речі. Всім по п’ять кіло.
Розстаються п’ятеро
із землею-матір’ю.
Ящіром – стежина за стежинкою
розбігаються полем-килимом.
Червоноармійці разом з Ходинкою,
стоячи, назад відлинули.
Небо – чи ти це... Зорі – чи ви ото? І
Мимо зорі (не можна ж без віз!)
розкраюй повітря силою вильоту,
стріляй у небо, відлетілий низ!
Розгорнувся світ перед нами.
І пішли години незвичайниться.
Міста попід хмарами сяють вогнями.
Птиця – доганяє, не догнала – тягнеться...
Ями повітряні. З розмаху бухаєм.
Поруч блискавка. Ньюбольд зм’як.
Грім мотора. В усі і над вухом.
Ні роздратування, ні болю, однак.
Втори ж мотору,
пісне моя.
З ним в цю пору
зливаюсь я:
«Крила Ікар²
в скелі поверг,
щоб неба ріка
текла в Кенігсберг.
Креслив, сивів
колись Леонардо³ –
щоб я летів
гордо і радо.
Уточкін⁴ падав –
щоб близько, близько,
із сонцем рядом –
ширять над Двінськом.
Рекорд в рекорд
Горро⁵ вбивав –
щоби я от –
хмарою літав.
Коптів над Гномом⁶
Юнкере і Дукс⁷,
щоб бився з громом
моторів гук».
Що ж – для того зламалися крила Ікаровї
і людство для того трудом заводів никло,
щоб я, Маяковський, в небесному мареві
Кенігсбергами розпурхувався на канікули?!
Щоб ось такій безхвостій і безкрилій курці
поміж подушками всістися куцо!
Щоб кидать, не виглядаючи із гондоли,
ковбасну шкурку на міста і доли?!
Ні! Дивися на землі цвітіння!
В сто зіниць засвічуй зір ти свій!
Завтрашнє, майбутнє покоління,
стальнорукий, дужий класе мій, –
дякую тобі за те, що для польоту
ти й мене вкував – свій ланцюжок.
Я кладу на тебе, – світ труда і поту, –
горизонту вогняний вінок.
Ми злетіли, але ще не дуже.
І коли до Марсів дуги вигнуть треба –
будь ласкавий, дай, – життя віддам я тут же.
Хочеш, кинусь із трьох тисяч метрів з неба?!