|
Раз рюмси розпустили: личаки, мовляв, старі, одяг став прогнилий. Мимо шахти йшов шептун, втерся в гурт, мов злодій. Вгледівши злиденність ту, річ таку заводить: «Збільшовичений цей рай гірш за пекло кляте. Без чобіт, – а вугіль дай. Треба страйкувати! Не життя де, а труна...» Тут згріб ловко із помосту. «Слово хочу я узять! Рюмсати доволі! Якщо будем так стоять, – будемо ми голі. Не пошиє бог чобіт, ні одежі гожої, хоч чекатимеш сто літ допомоги божої. Щоб вдягтися бідним всім, треба нам заводів, а даси вугілля їм, – вдягнешся по моді. Глянь кругом, від тепла від вугілля все навкруг, – і харчі, і житла. Навіть з хлібом буде туго, як нема вугілля, бо зробить без нього марні всі зусилля. Без вугілля будеш чим страву ти солити? Будеш способом яким хліб і сіль возити? По країні йшла війна. Де ж було трудиться, якщо мусила вона з вражим кодлом биться? Биті білі у боях. То ж за труд, Русь, робітнику, відновляй для себе! Все добудь своїм трудом – чоботи, сорочку! Розмахнися обушком – бий по угольочку!..» І дослухать заклик мій не схотівши навіть, забивать пішли забій, – в день по сажню ставить. Згріб вугілля відгрібний, б’є кріпильник метко, коногон, гонить вагонетки. В труд закоханий у свій, сповнені до краю вагонетки стволовий з вугіллям приймає. Вугіль вирвали з глибин, – із підземних ходів; по Росії мчиться він – чорний хліб заводів. Русь прокинулась од снів. Вгору, аж до неба дим димить із димарів, творим все, що треба. Босим – вистачить взуття, піджаків – для голих, – Їх везе електротяг по лісах і долах. І увесь взутий і одітий. А харчів – ніде вже подіти. І течуть, немов ріка, дні Маєм все – отого – Сплів я в казочку слівце, та скажу для друга: буде справді все оце, був би тільки вугіль!
|