Раз на шахті шахтарі
рюмси розпустили:
личаки, мовляв, старі,
одяг став прогнилий.
Мимо шахти йшов шептун,
втерся в гурт, мов злодій.
Вгледівши злиденність ту,
річ таку заводить:
«Збільшовичений цей рай
гірш за пекло кляте.
Без чобіт, – а вугіль дай.
Треба страйкувати!
Не життя де, а труна...»
Тут забійник просто
згріб і кинув шептуна
ловко із помосту.
«Слово хочу я узять!
Рюмсати доволі!
Якщо будем так стоять, –
будемо ми голі.
Не пошиє бог чобіт,
ні одежі гожої,
хоч чекатимеш сто літ
допомоги божої.
Щоб вдягтися бідним всім,
треба нам заводів,
а даси вугілля їм, –
вдягнешся по моді.
Глянь кругом, шахтарю-друг,
від тепла до світла –
від вугілля все навкруг, –
і харчі, і житла.
Навіть з хлібом буде туго,
як нема вугілля,
бо зробить без нього плуга, –
марні всі зусилля.
Без вугілля будеш чим
страву ти солити?
Будеш способом яким
хліб і сіль возити?
По країні йшла війна.
Де ж було трудиться,
якщо мусила вона
з вражим кодлом биться?
Биті білі у боях.
То ж за труд, як треба!
Русь, робітнику, твоя, –
відновляй для себе!
Все добудь своїм трудом –
чоботи,
сорочку!
Розмахнися обушком –
бий по угольочку!..»

І дослухать заклик мій
не схотівши навіть,
забивать пішли забій, –
в день по сажню ставить.
Згріб вугілля відгрібний,
б’є кріпильник метко,
коногон, під свист гучний,
гонить вагонетки.

В труд закоханий у свій,
сповнені до краю
вагонетки стволовий
з вугіллям приймає.
Вугіль вирвали з глибин, –
із підземних ходів;
по Росії мчиться він –
чорний хліб заводів.
Русь прокинулась од снів.
Вгору, аж до неба
дим димить із димарів,
творим все, що треба.
Босим – вистачить взуття,
піджаків – для голих, –
Їх везе електротяг
по лісах і долах.
І увесь шахтарський люд
взутий і одітий.
А харчів – бери хоч пуд –
ніде вже подіти.
І течуть, немов ріка,
дні життя невпинного.
Маєм все – до молока
отого – пташиного.
Сплів я в казочку слівце,
та скажу для друга:
буде справді все оце,
був би тільки вугіль!