|
Били копита. Тільки чути: – Хрип. Храп. Хроп. Хруп. – Вітром обпита, кригою взута ковзала дорога. Коняка на круп грюкнулась. І зразу, рада на витребеньки, Кузнецьким проходячи, наволоч всяка скупчилась. Сміх задзвенів пустенький. – Коняка впала! – – Впала коняка! – Сміявся Кузнецький. Лиш я одначе голосу не підносив на зло йому. Підійшов і бачу очі конячі... Вулиця перекинулась, тече по-своєму... Підійшов і бачу – за краплиною краплина по морді котиться, ховається в шерсті... І спільна якась журба звірина вилилась з мене і розпливлася в шелесті. «Коняко, не треба, не треба плакать, – не думайте, що рівнятись до них вам негоже. Дитинко, всі ми потроху коняки, по-своєму з нас є конякою кожен». Можливо – старенька – потреби в няньці й не мала, можливо, й на мене була вона трохи зла, тільки раптом рвонулась, на ноги стала, заіржала й пішла. Хвостом вимахувала, – руде дитинчатко. Прийшла у стійло, і все їй – жарти. Здалося, неначе вона лошатко, і варто жить було, й працювати варто.
|