|
Очевидно, не звикну сидіти в «Брістолі», пити чаї, від рядка брехать я, – перекину склянки і залізу на столик. Слухайте, літературна братіє! Очиці свої ви зронили в чайочок. Витерся від строчіння ваш плюшевий лікоть. Підведіть від склянок недопитих очі. Відкиньте від вуха своїх патлів віхоть. Вас, до стінки прилиплих юрбою, вас, дорогі, що до пера призвело? А знаєте, коли не писав, до розбою удавався Франсуа Віллон1 Вам, які, складаного ножа беручи, тремтять, краса найгарнішого століття довірена вам: із чого писати вам? Сьогодні життя в сто раз цікавіше навіть у помічника присяжного повіреного. Панове поети, невже вам не обридли любов, букет в руці, пажі, палац, естетство? Якщо такі, як ви, творці – мені плювать на все оте мистецтво. Краще матиму крамничку. Піду на біржу. Грошима повнісінько напхаю капшука. П’яною піснею душу виїржу у кабінеті шинка. Під чуба копицю чи дійде удар? Одна під волосищем мисль заяложена: «Причісуватись? Навіщо! На день – то не варто й труда, а вічно причісаним бути не можна»2.
1 Віллон Франсуа де Монкорб’є (народився у 1431 р., рік смерті невідомий) – французький поет. Вів життя декласованої богеми, був членом злодійської зграї.
2 Пародія на вірші Лєрмонтова: «Любить... Но кого же?.. На время – не стоит труда, || а вечно любить невозможно».
|