|
Не всидів дома. Анненський, Тютчев, Фет. Веде знов до людей нудьга-втома, Їду в кінематографи, в трактири, в кафе. За столиком. Сіяння. Надія сіяє серцю безглуздому. А що, як за тиждень змінився так росіянин, що щоки спалю вогнями вуст йому. Звів очі, плечима знизав, риюсь в піджачній купі. «Назад, назад, назад!» Страх кричить із серця. Нудний і безнадійний, тіпає губи. Не слухаюсь. Продовжую спостерігати – невідома ні суші, ні водам болота, старанно працює над ніжкою теляти найзагадковіша істота. Дивишся й не знаєш: їсть то чи не їсть то. І не знаєш: дише то чи й не дише то. Два аршини безликого рожевого тіста: хоч би мітка була у куточку вишита. Тільки колишуться, спадаючи на плечі, зморщені щоки лискучим плащем. Серце у нестямі, рве і мече. «Назад же! Чого іще?» Дивлюся ліворуч. Рот розкрив без крику. Обернувся до першого, й стало інше: для того, хто побачив другу пику, перший воскреслий Леонардо да-Вінчі. Нема людей. Чи ви знаєте крик тисячоденних мук? Душа не хоче німа іти, а сказати кому? Кинусь на землю, сльозами обмию асфальт, зітру до крові обличчя й жалю не маю. Губами, що скучили за пестощами, тисяччю поцілунків покрию розумну морду трамваю. До шпалери притулю себе. Де ніжніше є троянди цвітіння? Хочеш – тобі рябе прочитаю «Просте як ревіння»? Для історіїКоли всі займуть рай і пекло жорстоке, земля підсумками підведена буде – пам’ятайте: 1916 року із Петрограда геть зникли вродливі люди.
|