|
26 лютого. П’яні, змішані з поліцією, солдати стріляли в народ. 27-е. Світанок по блисках дул, по лезах розливсь. Палав, як багряний шовк. В прогірклій казармі суворий тверезий молився Волинський полк. Жорстоким солдатським богом божилися роти, били в діл головою багатолобою. Кров розгорялась, в скронях жилилась. Руки в залізо втискались злобою. Першому ж, хто дав наказа: – «Стрілять за голод!» – заткнули кулею хижий рот. Чиєсь – «Стать струнко!» Ущухнув. Заколотий. Вирвалась місту буря рот. 9 годин. На своєму постійному місці в Військовій автомобільній школі стоїмо, стиснуті казарм огорожею. А рань росте, сумнівом коле, передчуттям насторожує. Вікну! Бачу – звідтіль, де в небо вдерся щербатий ряд палацових мурів, злетів, простерся орел самодержця ііце чорніше, орлиніш, похмуріш. Зразу – люди, коні, ліхтарі, будинки і моя казарма юрбами по сто ринули на вулицю. Кроків грюкіт дзвенить по бруку. Хода неймовірна гатить у вуха просто. І ось невідомо, чи з співу юрби, чи з гвардійської сурми кличної нерукотворний, пробивши сяйвом пил, образ піднісся. Горить. Величний. Ширше і ширше крил розвої. Потрібний, як хліб, як вода, жаданий, лине клич: «Громадяни, до зброї! До зброї, громадяни!» На крилах стягів, як лава, спалювати готова, із горла міста в височінь злетіла. Багнетів зубами вгризлась в двоголове орла імператорського зчорніле тіло. Громадяни! Сьогодні падає тисячолітнє «Раніш». Сьогодні переглядається світів основа. Сьогодні до останнього гудзика в убранні життя переробимо знову. Громадяни! Це перший день робітничого потопу, Ходім заборсаному світу підмогою! Хай юрби небо тупотом затовплять! Хай флоти вигукнуть сирен тривогою! Горе двоголовому! Піняться співи. Юрбу п’янять. Площі плещуть тій вісті. Мчимо маленьким фордом, почавши погоню куль обганять. Вибухом гудків продираємось у місті. В тумані. Вулиць ріка димить. Як в бурю дюжина вантажних барж, над барикадами пливе, гуркочучи, марсельський марш. Першого дня ядро вогневе з дзижчанням впало за дахом Думи. Нового ранку тремтіння нове стрічаєм у сумнівів нових в чаду ми. Шо буде? Чи з вікон їх нагилимо, чи на нарах чекать, шоб знову Росію могилами вигорбив монарх? Душу глушу об пострілу дзенькіт. Далі багнети звелись догори. Кинувши будинки в кулеметний клекіт, місто гуркоче. Місто горить. Вогню язики. До неба досягнуть. Зникнуть, вибухають, іскрами сіють. Це вулиці, взявши по червоному стягу, закликом заграв кличуть Росію. Іще! О, іше! О, яскравіш учи, червономовний ораторе! Затисни й сонце, й проміння зір мстивими пальцями тисячорукого Марата! Смерть двоголовому! Каторгам в двері вломись, шоб пазурами вирвав з гаків. Жмутками чорних орлиних пер підбиті падають городовики. Зласкавлення просить палаюче місто. По горишах розшуків тріск. Близька хвилина. – На Троїцький міст вступають юрби військ. Дрижить твердиня, скрипить, трясеться. Зімкнулись. Б’ємося. Мить! – і в лак заходу з фортів Петропавловської фортеці вогнем шугнув революції стяг. Смерть двоголовому! Карки голів рубайте навідліг! Хай ожити не зможе! Ось він! Падає! В останнього з-за домів! – вчепився. «Боже, чотири тисячі в лоно твоє прийми!» Досить! Радість сурміть голосами дзвінкими. Нам до бога мороки якої? Зі святими самі своїх упокоїм. Чом не співаєте? Може, в кого душу задушено Сибірів саваном? Наша перемога! Слава нам! Сла-а-ав-вва нам! Поки на зброї рук не розжали інше веління вістується краю. Нові несемо землі скрижалі з нашого сірого Сінаю. Нам, поселянам Землі, кожен Землі Поселянин – як брат. Всі по станках, по конторах, по шахтах браття. На світі з нас кожен солдат одної життєбудівничої раті. Кружляння планет, держав буття підвладні нашим волям. Наша земля. Повітря – теж. Зір алмазні копальні – так само. І ми ніколи, ніколи, нікому, нікому не дозволим землю нашу ядрами рвать, повітря наше роздирать відточеними списами. Чия злоба надвоє землю зламала? Хто заграви боєнь роздмухав спритно? Чи сонця одного на всіх мало? Чи небо над нами мале блакитне?! Останні гармати гримлять у кривавих спорах, останній багнет заводи гранять. Ми змусимо всіх розтрусити порох. Ми дітям подаруєм м’ячі гранат. Не боягузтво кричить під шинелею сірою, не зойки тих, хто животіє вбого. Це народу величезного громохке: – Вірую величі серця людського! – Це над пилом, що битви позбивали, над всіма, хто гризся, хто зненависть кликав, днесь в бувальщині здійсняється небувалій соціалістів єресь велика!
|