|
26 лютого. П’яні разом з поліцією солдати стріляли в нарід; 27-ме. Розлився по блисках жерлів і лезів світанок. Червонів і довго багрянцем лився. В промозклій казармі суворий тверезий Волинський полк молився. Жорстоким солдатським богом божились сотні, бились багатолобою головою в поміст. Кров розгамувала на висках жили. Руки в залізо стиснула злість. Першому, що «стріляти за голод!» – наказав – кулею рота закрив гнів. Чиєсь – «Струнко!» – не скінчив заколотий. Вирвались містом бурею сотні. 9 годин. На своєму постійному місці в військово-автомобільній школі стоїмо, горожею затиснуті тут – там. Світанок росте, сумнівом коле, страхає і тішить передчуттям. Вікна. Бачу – звідціль, де ріже небо палаців натовп кривою лінією, як щербатий дзвін – знявся, розпластавсь орел царату чорніший, як раніш – орла зліш. Відразу люди, коні ліхтарі, будинки і моя казарма юрбами сотенними в рядах кинулись на вулицю. Під кроками брук ломиться дзвінко. Вуха оглушує неймовірна хода, І ось невідомо, чи з співу юрби, чи з труб гвардійців, чи з міді, що летить, – нерукотворний образ виріс і сяйвом кіптяву пробив. Горить. Червонить. Ширше й ширше крил осяг. Потрібніш за хліб, снаги ще не знали такої – ось вона: «За рушниці, громадяни! Громадяни, до зброї!» На крилах прапорів лавою стоголовою з горла міста вгору злетіла зубами багнетів в’їлась в двоголове орла імператорського чорне тіло. Громадяни! Сьогодні впаде тисячолітнє «Раніш». Сьогодні переглядається світів основа. Сьогодні до останнього ґудзика життя перебудуємо знову. Громадяни! Це перший день робочої зливи. Ходім – світ, що заплутався, виручить! Хай юрби в небо заб’ють тупіт! Хай фльоти сиренами злість викричуть! Горе двоголовому! П’янить спів. Піниться в юрбі. Плескають площі. На малесенькім форді пролізти б переганяючи куль біг – криком гудків містом. В тумані. Вулиць ріка димить. Як в бурю дюжина вантажених барж, над барикадами пливе гуркочучи марсельський марш. Першого дня огненне ядро прошуміло за баню Думи, під хмарами. Нового ранку нову лихоманку зустрічаємо в нових сумнівів мариві. Що буде? Чи їх з вікон виломим, чи на нарах чекать, щоб знову Росію могилами згорбив монарх? Душу глушу пострілами різкими. Далі, в шинелі охоплене, безкрає, немов кулеметом хтось будинки розкинув, місто гуркоче. Місто чахає. Скрізь язики розкине і стягує. Знов розтяглись і іскри сіють. Це вулиці рівняються по червоному стягові, покликом пожеж кличуть Росію. Ще! О, ще! О, яскравіш навчай, красномовний промовцю! Пальцями помсти тисячорукого Марата затисни проміння місяця і сонця! Смерть двоголовому! Каторгам в двері лізь, іржавими лазурями виїж. Пучками чорних орлиних пер підбиті падають поліцаї скрізь. Здається столиці палаюча снасть. По горищах розкинули шуканину. Хвилина близько. На Троїцький міст сходять військові частини. Здригують підпори і скрепи. Стиснулись. Боремося. Раптом! І в палітуру заходу з фортів Петропавловської фортеці огнем знявся революції прапор Смерть двоголовому! Шиї голів рубайте навідлів! Щоб більш не ожив. Ось він! Падає! В останнього з-за кутка! – вчепився. «Боже, чотири тисячі в лоно твоє прийми!» Досить! Радість сурміте всіма голосами! Нам до бога справи ніякої. Самі з святими своїх упокоїм. Щож не спочиваєте? Чи душі задушені Сибірів саваном? Ми перемогли! Слава нам! Слава, слава нам! Поки руки зброю не розкинули дається наказа інакшого. Нові несемо землі скрижалі з Синаю сірого, з нашого. Нам, Мешканцям Землі, кожний Землі Мешканець рідний. Всі за станки, в контори, в шахти, брати. Ми всі на землі бійці будівничої армії, й разом нам іти. Біг планет, держав буття підвладні нашій волі. Наша земля. Повітря – наше. Наші зірок діямантові рудні висять. І ми ніколи, ніколи! нікому, нікому не дозволим землю нашу набоями рвать, повітря наше рвати гостріями точених списів. Чия злість надвоє землю перервала? Хто зняв дим над багаттям боєнь? Чи сонця одного на всіх мало? Чи неба над нами мало голубого?! Останні гармати гуркочуть в кривавій сварці, останній багнет завод гранує. Ми всіх примусимо розсипати порох. Ми дітям опуки гранат подаруєм. Не боягузтво кричить під шинелею сірою, не крики тих, їсти нема в кого; це народу великого голосне; – Вірую в величність серця людського! – Це над піднятою боями курявою над всіма, хто зчиняв від зневіри вереск, днесь збувається небувала бувальщина – соціалістів велика єресь!
|