ПрологДобре вам. Сорому мертвим не ймити. Злобу до померлих убивць глуши. Найочиснішою вологою омитий гріх відлетілої душі. Добре вам! А я крізь шерег, крізь гуркіт, як любов до живого нестиму? Спіткнусь – і останнє любвеня, як цурка, загине навіки у вирах диму. Навіщо їм, отим, хто вернувся, печалі ваші, навіщо їм прикраси римованих теревень?! Їм на парі б дерев’яшок сяк-так прокульгати день! Боїшся! Боягуз! Уб’ють! А так ще з півсотні літ рабом рости. Брешете! Я знаю, і в лаві атак я буду першим в геройстві, в хоробрості. О, хто ж, на сполох майбутніх днин кликаний, не вийде бравий? Всі! А я на землі один речник прийдешніх правд. Сьогодні радію! Не розбризкав душу, зумів донести, зумів, дивись! Єдиний людський, над виттям, над виском голос підношу ввись. А там розстрілюйте, тягніть в петлю! Ні, я не змінюсь на лиці! Хочете – туза на лоба вчеплю, щоб ясніше яскріла ціль?! ПрисвятаЛілі
Жовтень. Восьме. 1915 рік. Дати часу, що довелось йому бачить посвяту мене в солдати. «Чуєте! Кожен, непотрібний навіть, повинен жити; не можна ж, не можна й такого в траншей могильній канаві зарити живого, – убивці!» Не слухають. Шестипудовий унтер затис, як прес. Від вуха до вуха виголили акуратненько. Мішенню на лоб начепили хрест ратника. Тепер і мені на захід! Буду я йти і йти там, доки не замрію в твоїх сльозах, під рубрикою «вбиті» набраний петитом.
Частина ІІ от з-межи віт естради, коливаної костром оркестру, викотився живіт. І почав! Ріс на очах, як у тисячах луп. Зміївся. Поту лисніла відлига. Враз – зупинив мигочучий пуп, вивертівся, як дзига. Що було! Злиплись лисини в місячне коло. Змаслились очки в щілинки. Навіть пляж, розхлюпавши слину навколо, вискалив щелепу в іклах будинків Вивертівся. Роти, як струму хлистом, розкраяло «браво». Браво! Бра-аво! Бра-а-аво! Бра-а-а-аво! Б-р-а-а-а-а-в-о! Хто це, хто? Ця зграя масом’яса, бикоморда, гаркава? Не втиснеш віршам у тихі томики гнів неситий. Це онуки Колумбів. Гал і леїв потомки іржуть, заплутані в серпантинні сіті!
А там, напиндючившись на вечір зугарний, жінки коливались капелюхом стоперим. І гупали чоловіки в клавіші тротуарні, вуличних вертепів оскаженілі тапери. Праворуч, ліворуч, вниз, увись, вичепуривши полів лоно, вихорились нанизані на земну вісь каруселі Вавілонищ, Вавілончиків, Вавілонів. Над ними бутлі дивовижні довжиною. Під ними бокали п’яною ямою. Люди або валялись, як траплялось і Ною, або ж гиготіли мордою многохамою! Нажеруться, а потім, в нічній сліпоті, у пух вкачавшись, сповзаються з хрипом м’ясами одне на одному потіть, міста потрясаючи ліжок скрипом. Гниє земля, ламп вогні їй здимають кору горою пухирів; в гарячковій міст агонії люди мруть у каменя в дірі. Лікарі якогось витягли з гроба, щоб збагнути людей небувалий убуток: в прогризеній душі золотолапим мікробом звинувся карбованця скруток. У всі кінці, щоб скоріше визлить смерть, збуривши людей аж над міста будови, сердець столиць тисячосильні дизелі увігнали вагони зараженої крові. Тихі! Недовго пожили. Зразу залізо рейок всочило по жилі в засмагу селищ міст заразу. Де пташки щебетали – тарілок хряски. Де гай гув – площа стодомим содомом. Шестиповерховими фавнами пішли вихилясом публічний дім за публічним домом. Сонце підведе руду свою голову, на розпухлих губах похмілля леп, і несила вдержатись голому – взяти не вернутись ночам у вертеп. Та ще не встигне піч, арапка, лягти, продажна, спочити де, – на неї громадищем суне з храпом новий голодний день. В дахи затиснуті! Жменько зірок, визрій! Наляканий вечоре, тікай без впину! Ходімо! На самиць розідмемо ніздрі, виїдені зубами кокаїну! Частина IIСталося це однієї осені, сухіш були за сіна жмутки всі. Металося сонце, божевільний маляр, замастивши оранжовим запорошених. Звідкілясь на землю наринули чутки. Тихі. Навшпиньки ходили негірошені. Їх шепіт тривогу в груди виселив, а страх під черепом, червонопалий, розплутував, розплутував і розплутував мислі, аж нестерпно ясно стало: якщо людей не зберуть у полків оберем, не візьмуть і людям вен не розріжуть, – заражена земля сама помре – здохнуть Берліни, Відні, Парижі! Чого розкисли?! Скиглити пізно! Раніше б каяття осіняло! Тисячоруким лікарям зброю грізну роздано ланцетами з арсеналів. Італія! Королю, чи й голяреві, ясно, як доведеться їй! Бо ж німці й сьогодні ширяли в рожевім небі Венеції! Німеччина! Мислі, музеї, книги, каньте в розверзті жерла. Пащі заграв, вискалюйтесь знагла! Бурші, гарцюйте верхи на Канті! Ніж у зуби! Шаблі наголо! Росія! Чи ж Азії розбійної жар остиг? В крові бажання вирують ордою. Волочіть з-під євангелій принишклих Толстих! За ногу кощаву! По бруку бородою! Франція! Жени з бульварів кохання шепіт! В танець новий – юнаків залигати! Чуєш, ніжна? Хороше́ під музику мітральєз палить, гвалтувати! Англія! Туреччина!.. Т-р-а-а-ах! Що це? Причулось! Не бійтесь! Дурниці! Земля! Дивіться, що за лісами – її волоссям? Перетнули зморшками окопи чоло! Ци-и-и-ить... – гуркіт. Барабани, музика? Невже? Вона це, вона сама? Так! ПОЧАЛОСЬ. Частина IIIНероне! Здрастуй! Хочеш виставу найвидатнішого з-між театрів? Сьогодні б’ються державою в державу 16 найліпших гладіаторів. Куди легендам про бойні Цезарів до бувальщини, котра тепер була! Як на личку в дитини озерце́ зорі, заніжна їй найнеймовірніша гіпербола. Білкою в колесі твій сміх поповзе од сміхоти, що сталася з світом: сьогодні світ весь – Колізей, і хвилі усіх морів прослались по нім оксамитом. Трибуни – скелі, й на скелі ще́ там, наче бій їй зуби повикручував, піднебесся соборів скелет за скелетом випалились, обгородились поручнями. Сьогодні загравою в земну пліш вона, боєн кривавлячи опар, в небо люстрою підвішана ціла запалена Європа, Прийшли, розсілись по земних билиськах гості в жахливім наряді. На довгих шиях моторошно вилискує намисто з ядер. Золото слов’ян. Чорний мадьярів ус. Негрів непроглядні цяти. Земні широти за ярусом ярус витовпила з голови по п’яти. І там, де Альпи надвечір’я зорею випестили в небі льодок щоки, – хмар галереєю насупились пильні льотчики. І коли на арену воїни вийшли парадними парами, в версти торохнувши театром подвоєний гуркіт і грім мільярдних армій, – куля земна полюси стисла і в чеканні заклякла. Сивоволосі океани вийшли з берегів, втупили в арену очі збляклі. Палаючими сходнями спустилося сонце – суворий вічний арбітр. Вигоряючи з цікавості, очі зірок повилазили з орбіт. А секунда зволікає, зволікає. Жде остання. До початку видовищних страхіть напружена, мов злягання, спинилась, не дихаючи, мить. Нараз – секунда впала притьма. Глитнула арену диму нора. В небі – тьма. Секунди бистрі і гострі ревли, вибухали, рвали. Піною постріл на пострілі вогневів над кривавим валом. Вперед!
Здригнулись від крику груди дивізій. Вперед! Піна з губ зліта. Збройний Георгій на прапорах в девізі, барабани
Бутафоре! Катафалк коти! Вдовиць у юрбу! Обмаль-бо вдів у ній. І шугнули в небо фейєрверком факти в потворності несподіваній. Витрішкуватий маяк плакав через гори, через океанні далі; а в океанах ескадри корчились, настромлені мінам на палі. За Дантове пекло кошмаром примарніш, виржавши гуркотом мідноголосся мажор, дрижачи за Париж, останнім при Марні ядром відбивається Жоффр. З півдня Константинополь, вищиривши мечеті, вибльовував вирізаних в Босфор. Хвил’і! мечіть їх, з куснями проскур в отворі горл. Ліс. Безгоміння. Такий, наче хоче, тишиною здивувать. Змішались їхні й наші. І тільки проходять ворони та ночі, вгорнуті в чернь, як шереги монаші. І знов, оголивши груди криваві, пливучи по веснах, пробиваючись крізь заметілі, армія по армії, лава по лаві заливають земель милі. Займається. Нових тягнув крізь хащ дрімоту. Вогню пентаграма лугу в узголів’я. Блискавки колючого дроту попелили попалених на вугілля. Батареї до білого розпекли жару. По трупах селищ стрибають у степ. Мідними мордами жеруть все. Вогневержцю! Де не знайде покара? Вплутаюсь ракеті, в небо влучу на бігу – з неба червона, багріючи в хмарах, кров Пегу. І суходоли й води, й блакить шкереберть. Куди спрожогу мав би рушать? Вже ридма ридаючи, збезуміла вщерть, пручається, молить душа: «Війно! Годі! Вгамуй несамовитих! І так онде світ оголів». Жбурнуло розгоном юрбу забитих, і ще хвилину біжать без голів. А над всім отим диявол зівом навзавбд димить. Це в залізниць сузір’ї перлинім жахтить, осяване пороховими заводами, небо в Берліні. Ніхто не відає – роки чи дні відтоді, як на полі першу кров віддали війні, в чашу землі зцідивши поволі. Однаково – камінь, багно, чи халупа, – в людській кровищі вимочили геть чисто. І скрізь крок однаково хлюпав, місивши світу місиво драглисте, В Ростові робітник у свято при нагоді на самовар води наточить зохотивсь, – і відсахнувся: з усіх водопроводів капотіла та сама руда рідота. Телеграфи надривались надсадно й довго. Горлали Морзе про юних нам. Десь на Ваганьковім гробокоп зачовгав. Рушили факельщики хмурого Мюнхена. В широко розпанахану рану полка розжарену лапу прожектори встромили. Підняли одного, вкинули в окоп – того, що в них на вилах! Біблієць з лиця, вбрання просте́ – ряса. «Згадайтеі За ни! При Понтійстім Пілаті!» А вітер ядер на шмаття роздер м’ясо і плаття.
Висмикнулась з диму сотня стрімголов. Не сміть очей ім з головами разом! Заволокло газом.
Білі крила виросли у душі, стогін солдатів зі стрілянини доноситься. «Ти на небо летиш, – задуши, задуши його, побідоносця». Б’ються груди стурбовано... Чи ж то жарти! До бога прямо! До раю, в хмари броньованого, прикладом висаджую браму. Трусяться ангели. Аж жаль бідолашних. Біліший за пір’ячко личка овал. Де вони, – боги?! «Втекли боги наші, втекли всі чисто, і Саваоф, і Будда, і Аллах, і Єгова».
Ахало. Охало. Ухало. Та не та вже канонада з неба, – позітхала ще трохи І вщухла. Вилізли з білим. Благали – не треба! – Ніхто не просив, щоб була перемога вітчизні написана. Кривавого бенкету недогризкам безногим на біса вона?! Останнього на багнет насаджено. Наші відходять на Ковно, на сажень людського м’яса нашинковано. І коли стишились всі, хто нападали, ліг батальйон на батальйоні, – вибігла смерть і затанцювала на падлі, балету скелетів безноса Тальйоні. Танцює. Вітер з-під носків ворухнув папаху, попестив на мертвому два волоски, і далі – попахуючи. П’ятий день в простреленій голові поїзди викручують перегинів перегин. В гниючому вагоні на сорок чоловік – чотири ноги. Частина IVГей! Ви! Пригасіть-но захват в оченятах! Човники ручок в кишені запхніть! Це достойна нагорода за вичавлений з паперу й чорнила крам. А мені за віщо плескати? Я нічого не вигадав сам. Думаєте: бреше! Ніде не прострелений. В цілісіньких скронях биття не зрадить, коли аплодують його барабанів трелі, його прокльонів римованій руладі. Шановне панство! Розумієте ви? Біль береш, плекаєш, щоб не миршавів: всіма списами покопирсані груди, всіма газами понівечене лице, всіма артилеріями громлена цитадель голови – кожен рядок мого вірша. Не на те по тілах звела тоді одного, щоб, засмучений, сочив плачливу гидь; під страшним тягарем сподіяного, без усяких «прегарно» хилюсь мимохіть. Убиті – і все одно мені, я чи він їх убив. На братському кладовищі, у серця в ямі, мільйони безневинних, – гниють, ворушаться, порушувані хробаками. Ні! Не віршами! Краще язик вузлом зашморгну, ніж розмовляти. Де там віршем про це розповісти. Чи ж випещеним язиком поета лизати жаровні жаристі! Ця-от! В руках! Дивіться! Це не ліра вам! Каяттям розпоротий, серце вирвав – рву аорти! В кашу оплесків долонь не вмісите! Ні! Не вмісите! Затишку хатній, запропади! Дивіться, під ногами камінь На лобному місці стою один. Останніми ковтками повітря... Витечу, зрубаний, але кров’ю виїм ім’я «убивця», на людині тавроване відвіку. Слухайте! З мене, сліпим Вієм, час горлає: «Підведіть, підведіть мені віків повіки!» Всесвіт радісний, новий, буде ще квітувати. Щоб не було безглуздої брехні вже на нім, каюсь: я один винуватий в ламаному з хряском житті понівеченім! Чуєте – сонце перші промені видало, ще не знаючи, де дінеться, відробивши, мовляв, – це я, Маяковський, підніжжю ідола ніс обезглавлене немовля. Простіть! В християн зубів різці вганяючи, леви здіймали рик. Гадаєте – Нерон? Це я, Маяковський Володимир, п’яним оком обволікав цирк. Простіть мене! Воскрес Христос. У всесиллі однієї любові припадали вустами до вуст; Маяковський єретикам в підземеллі Севільї дибою з суглобів вилущував хруст. Простіть, простіть мене! Дні! Вилазьте з халуп років! Який же викрити за собою ще? Димним хвостом тягну крізь віки оперене пожежами побоїще! Прийшов. Сьогодні не німець, не росіянин, не турок, – це я сам, з живого здираючи шкуру, жеру світу м’ясо. Тушами на багнетах материки. Міста – купами глини. Кров! Виціди з твоєї ріки хоч краплю, яка не з моєї провини! Нема такої! Цей виколотими очима, в полоні – мною приречений. я, що не чую колін од поклонів, голодом виглодав землі Німеччини. Пасма пожеж мечу до надсади. Вискалююсь вовком з пітьми тенет. Люди! Дорогії Христа ради, ради Христа простіть мене! Ні, не підведу змарнілого з гіркот лиця! За вчинки люті, аж поки не розколеться, розбиватиму лоба в покуті 1 Встаньте, брехнею вергані ниць, обшарпані війнами каліки літ! Радійте! Сам – не силоміць – карається єдиний людоїд. Ні, не засудженого вигадані хитроші! Хай і клаптів зібрати з плахи не вдасться, – все одно, всього себе витрощив, один достойний днів нових прийняти причастя. Витечу зрубаний, і ніхто не буде, нікому буде мучить людину нізащо. Люди народяться, справжні люди, за бога самого милосердніші й кращі, Частина VА може бути, більше в часу-хамелеона і барв не лишилось ніяких. Здригнеться ще раз, і охляне бездиханний, зомлівши. Може, охмелена димами боїв, охолоне й ніколи не підведеться голова землі вже? Може бути... Ні, не може! Колись та випрозориться мислей ббміть, колись та вгледить, як цебенить багрова з тіла. Над здибленим волоссям руки заломить, вистогне: «Господи, що я наробила!» Ні, не може бути! Груди, струсніть відчаю облуду! В прийдешньому щастя помацки шукай. От, хочете, з правого ока добуду цілий квітучий гай?! Птиць химерних мислі оселимо. Голово, гордовитою в захваті стань! Мозку мій, будівничий меткий і веселий, будуй міста! До всіх, хто зуби ще злобою вищемив, іду, – з очей джерела зорі. Земле, уведись тищами в шати заграв одягнутих Лазаріві І радість, радість! – Крізь дими ясніють обличчя з далечі нам. Ось, ледь відкривши мертвене око, першою підводиться Галичина. В трави вгорнулась обдертим боком. Випростались згорблені, кинувши долу гармати, – сивизна їх окровлена в небі кане – Альпи, Балкани, Кавказ, Карпати. А над ними, ще вище, два титани. Звівсь золототілий, благає: «Ближче! до тебе з покопирсаного вибухами дна я». Це Рейн розмоклими губами лиже покремсану міноносцями голову Дуная. Аж до колоній, що тікали за мури Китаю, до пісків, що в них загубилась Персія, кожен город, що смертно ревів з одчаю, – тепер сіяв. Шепіт. Вся земля чорні вуста розтулила. Дужче. Ревом ураганів скипає. «Присягніть, більше нікого не скосите!» Це постають з могильних курганів, м’ясом обростають поховані кості. Чи ж було, щоб відтяті ноги йшли хазяїв шукати, величали на ймення голови познімані? Он скочив на череп скальп кошлатий, ноги надбігли, живі під ним вони. З днищ океанів і морів омріяних верстви потоплих спливли ожилі. Сонце! В долонях твоїх зогрій ти їх, язиками променів очі лижи їм! В старече лице часу сміємось яро ми! Здорові й цілі стрінемось з родинами. Тоді над росіянами. над німцями, над євреями, над болгарами, над всіма країнами, в небі, зап’ятім заграв запиналом, ряд біля ряду сім тисяч барв заграло з тисячі різних райдуг. По обривках народів, по банді смутнолицій розкотилось луною розгублене «А-ах!..» День розкрився такий, що Андерсенові небилиці цуциками плазували в нього в ногах* Тепер не віриться, що міг іти в сутіні вуличок темний, скулений. Сьогодні в краплинної дівчинки на нігті мізинця сонця більше, ніж раніш на всій, земній кулі. Великими очима землю обводить людина. Вперше Їй вільно вгору рости. Хлопчик в новенькім костюмі, – в свободі своїй – поважний і кумедний в гордості. Як священики, щоб спокути пам’яталась драма, виходять з причастям, – кожна з країн – як одна! – прийшла до людини з своїми дарами: «На». «Безмірної Америки силу несу тобі, міць машин!» «Неаполя теплі ночі дарую, Італія. Опалений, віялом пальм колиши». «В холоді півночі застуджений, Африки сонце бери!» «Африки сонцем опалений, бери, – тобі, зі своїми снігами, спустився Тібет з гори!» «Франція, перша жінка світу, губ віддала первоцвіт». «Юнаків – Греція, найкращі тілом нагим вони». «Чиїх голосів міць у пісні облинула світ, – Росія серце своє розкрила в полум’янім гімні!» «Люди, віками виплекану Німеччина мисль принесла». «Вся до надр напоєна золотом, Індія дари принесла вам!» «Слався, людино, повік-віків живи і слався! Всякому, зродженому на землі, слава, слава, слава!» Захлинешся! Аж ось і я ще вийшов. Іду обережно, величезний, – не руш! О, який незрівнянний я в найосяйнішій з моїх незліченних душ! Мимо привітальників, святкових мимо я, – ач, кляте, та не колотись ти! – от вона назустріч. «Добридень, любима моя!» Кожну волосинку виголублюю, кучерявлену, золотисту. О, які ж то вітри, якої країни, з похованим серцем сотворили диво? Зацвітають очі твої, дві полонини! Я гасаю по них, дитинча вередливе. А навкруг! Сміятись. Прапори. Вгору. Мимо. Здибились. Тисячі. Наскрізь. Бігом. В кожнім юнаку Марінетті порох, в кожному дідку мудрість Гюго. Губ не стане посмішці столицій. Геть з квартир на площі всіх! Срібними м’ячами від столиць у столиці розкидаємо веселощі, дзенькіт, сміх! Не добереш – це повітря, чи квітка, чи птиця! І пахне, і співає, й строкате кругом, – та від цього жаром паленіють лиця, і п’яніє розум найсолодшим вином. І не тільки люди радість облич ну заквітчали, – звірі франтувато закрутили руна, біля ніг облігшись, замурчали незвично морів буруни. Не повіриш, що смерть вивергали вони в люті неугавній, – в трюмах, навіки забувши про порох, броненосці завозять у гавані всякої всячини барвистий ворох. Кого злякаєш гармат громом – ці от, лагідні, рвуть? Вони ж на лужку, перед самим домом, мирно скубуть траву. Погляньте, не жарти, не сміх сатири – серед білого дня, тихо, попарно, царі-бузувіри гуляють під доглядом нянь. Земле, звідки любов така – і нам? Уявіть собі – хтось, там, під деревом, бачив, як з Каїном грає в шашки Христос. Не бачиш, мружишся, хочеш ближче? Замало оченят для зору. Ширше! Диви, мої очища – всім розчинена брама собору. Люди! – любимі, нелюбимі, знайомі, незнайомі, плинь плавом юрмище вшир те. Вона, свободна, кричу про кого без втоми, людина – прийде вона, вірте мені, вірте!
|
