III
Нероне!
Здоров був!
Хочеш?
Видовисько величенного театру.
Сьогодні
б’ються
державою в державу
16 добірних ґлядіяторів.
Куди легендам про бійки Цезарів
перед билицею,
яка тепер була!
Як на дитячому лиці зоря,
ніжна їй
найнеймовірніша гіперболя.
Білкою скрутиться в колесі сміху,
коли довідається про новин том:
сьогодні
світ
весь – Колізей
і погляди людей
по ньому розіслались оксамитом.
Трибуни – скелі,
на скелі там,
ніби бій їй вибив вилиці,
піднебесся соборів
кістяк за кістяком
вип’ялись
і обвелися бильцями.
Сьогодні
загравою в земну пліш вона,
закрівлюючи юрб стопор,
до неба
люстрою повішена
уся підпалена Европа.
Прийшли,
розсілись на долинах земних
гості
в страшнім наряді
лячно поцокують на шиях темних
намиста ядер.
Золото слов’ян,
чорнії вуса угорців,
безпросвітні плями неґрів, –
всіх земних ширин поверхи
виюрбила з ніг до грив.
І тим,
де Альпи
міццю своєю
випестили в небі лід щоки,
хмарин галерією
наїжились повітряні розвідники.
І коли
на арену
воїни
вийшли
парадними парами
у версти тарахнувши театром подвоєний
гуркіт і грім міліярдних армій, –
куля земна
бігуни стисла
і завмерла в чеканні.
Сивоволосі океани
вийшли з берегів,
в’їлись в арену мутними очима.
Палаючими східцями
спустилось сонце –
суворий
вічний арбітр.
Згораючи від допитливости,
очі зір повилазили з орбіт.
А хвилина все спить і спить,
Ледача дуже вона...
З початком кривавих питв,
як злягання напружена,
не дихаючи спинилась мить.
Враз –
хвилина вдрізки.
Впала арена диму в діру.
В небі – темнисько.
Хвилина темпами гострими
вибухали,
ревіли,
рвали.
Піною постріл на постріл
огнем в кривавім валі.
Вперед!
 |
| Спа _ си Гос _ _ по _ ди лю _ |
Здригнули від крику груди дивізій.
Вперед!
В піні вуста.
Святий Георгій) у стягів в девізі,
барабани
 |
| Тра _та _ та _та _ та _ та _та _ та _ та _та _ та _ та |
 |
| Тра _та _ та _та _ та _ та _та _ та _ та _та _ та |
Бутафоре!
Катафалк готуй!
Вдовиць в юрму!
Мало вдовиць ще в ній.
І знявся
в небо
фоєрверк фактів
один одного неймовірніший,
Вирячивши очі,
маяк
через океани плакав
із-за гір,
а в океанах
ескадри корчились
настромлені міні на кіл.
Дантове пекло згадавши марно,
од гуркоту міді збаламутиться кров,
боючись за Париж
останнім
на Марні
ядром одбивається Жофр.
З півдня
Константинопіль
наїжив мечеті,
вибльовував
вирізаних
в Босфор.
Хвилі!
Ущент їх,
що в’їлись зубами в огризки просфор.
Ліс.
Ні голосу.
Навіть морочний
своїм мовчанням.
Змішались їхні й наші.
І тільки
проходять
ворони та ночі
в чорне одяглись, немов на пашу,
І знову,
груди відкривши набоям,
пливучи по веснах,
розриваючи замет,
армія за армією,
бій за боєм
заливають милі земель.
Займається.
Знову синів несуть чиїх.
Огню пентаграма в порозі лугу.
Блискавками дротів колючих
знищені спалені на вугіль.
Батерії біло порозпікали жару.
Стрибають по трупах міст і сел
Мідними мордами жеруть
все.
Огневержець
де не знайде – карає.
Вплутаюсь ракеті,
в небо вбіжу;
з неба
червона
з краю до краю
кров Пеґу.
І суші,
і води,
й повітря нема.
Куди скерую стримголовий крок?
Уже збожеволіла,
уже ридма
вириваючись, благав душа:
«Війна!
Годі!
Спини на мить їх!
Уже голо на землі».
Погнали гнані, розгоном забиті,
і ще
хвилину
біжать без голів.
А понад усе це,
гаспід,
позіхами рот димить.
Це в сузір’ї залізничних ліній –
стоїть
загравлене пороховими заводами
небо в Берліні.
Нікому не відомо,
чи дні,
чи роки,
відтоді як на полі
першу кров війні віддали,
в келіх землі зцідивши по країні.
Однаково –
камінь,
болото,
чи халупа,
людською кровиською вимочив весь його.
Скрізь
кроки
однаково хлюпали,
замішуючи димуче світу місиво.
Робітник
в Ростові
у відпочинку свято
захтів
води для самувару набовтать –
і відхитнувся:
у всіх водогонах
юшила та сама руда рідота.
В телеграфах захлинались машини Морзе –
гукали містам про юних вони.
Десь
на Ваганькові
могильник спорснув.
Рушили похоронники в похмурому Мюнхені.
В широку розворочену рану полка
розпечену лапу встромили прожектори.
Підвели одного,
кинули в танець, –
того,
ножем которий.
Біблієць з лиця,
із печер
ряса:
«Згадайте!
за ни!
При Понтійстєм Пілаті!»
А вітер ядер
одяг подер
і м’ясо в шмаття.
 |
| У_по_кой Гос_по_ди ду_шу у_соп_ша_го ра_ба Тво_е_го |
Висмикнулась з диму сотня голів.
Очі втрапити враз їм!
Сповило
газом.
 |
| Вѣ _ _ _ чна _я па _ _ мять |
Білі крила виросли в душі,
молитва солдатів лунає ось ця:
«Ти на небо летиш, –
задуши,
Задуши його,
побідоносця».
Б’ються груди в паніці...
Хіба жарти!
До бога в гості.
У рая, в хмарному панцері,
двері вибиваю пострілом.
Тремтять янголи.
Навіть шкода їх.
Біліш за пір’ячко кожна щока.
Де вони –
боги?!
«Втекли,
всі втекли,
і Саваоф,
і Будда,
і Аллах,
і Єґова».
|
| У_по_кой Гос_по_ди ду_шу у_соп_ша_го ра_ба Тво_е_го |
Ухало.
Ахало.
Охало.
Але вже не та стрілянина, –
позідхала ще
й ущухла.
Вилізли з білим.
Сказали
– зупиним! –
Ніхто не прохав,
щоб була перемога
накреслена батьківщині.
Якому потрібно безногому
таке чортовиння?!
Останнього на багнет настромлено,
наші відходять до Ковна
засоромлено,
хоч м’яса досить нашинковано.
І, коли завмерли
всі, що нападали,
ліг
батальйон на батальйоні, –
вибігла смерть
і затанцювала на падлі
балету кістяків безноса Тальйоні.
Танцює,
Вітер із-під передків
ворухнув папахи,
попестив на трупі двоє волосків
і далі
попахував.
П’ятий день
в простріленій голові
поїзди закручують за гоном гін.
В загнилім вагоні
на сорок чоловік –
чотири ноги.
IV
Гей!
Ви!
Пригасіть захоплені оченята!
Човпики рук ховайте в кишені!
Це
достойна нагорода
за викручене з атраменту й паперу.
А мені за що плескати?
Я нічого не вигадав.
Гадаєте:
бреше!
Ніде не прострілений.
Скроні цілісінькі – биття в них не залагодити
коли в руки плескають
його барабановій трелі
його проклятій римованій руладі.
Шановні добродії!
Розумієте ви?
Біль береш
і ростиш з вечора до раня:
всіма списами поколоті груди,
всіма гадами почекрижене лице,
всіма гарматами побита цитадель голови –
кожне моє римування.
Не на те
повела
по насипах тіл вона,
щоб сумний
цідив заплакану гнусь;
страшним тягаром всього, що зроблено,
без всяких
«красиво»,
притиснутий гнусь.
Забиті –
і все одно мені,
я, чи він їх
забив.
На братському кладовищі,
у серця в ямі
лягли мілійони, –
гниють,
рухаються під хробаками.
Ні!
Не віршами!
Краще
язик вузлом зав’яжу,
як розмовляти.
Цього
віршами не можна сказать.
Хіба випещеним язиком поета
гарячі жаровні лизать!?
Оце то!
В руках!
Дивіться!
Це не ліра вам!
Каяттям споротий
серце вирвав –
рву аорти!
В кашу рукоплесків долоню не вмісите!
Ні!
Не вмісите!
Затишку кімнат каюк!
Дивіться,
під ногами камінь.
На карному місці стою.
Останніми ковтками
повітря...
Витечу зрубаний,
але кров’ю виїм
ім’я «убивця»
витавроване на людині.
Чуєте?
З мене
сліпим Вієм
час реве:
«Підійміть
підійміть мені
віків торбину!»
Вселенна розквітає ще
радісна,
новинна.
Щоб не було безглуздої за нею брехні,
каюсь:
я
один винен
в хрусті поламаних життів.
Чуєте –
сонце перше проміння видало,
ще не знаючи,
куди
од роботи прихилить спину, –
це я,
Маяковський,
підніжжю ідола
ніс
з відтятою головою дитину.
Простіть!
В християн ікли зубів
впинаючи
леви здіймали рик.
Ви гадаєте – Нерон?
це я,
Маяковський
Володимир,
п’яним оком сповивав цирк!
Простіть мені!
Воскрес Христос.
Звили
однією любов’ю
вуста холопи.
Маяковський
єретикам
в підземеллі Севільї
дибою викручував суглоби.
Простіть.
Простіть мені!
Дні!
Вилазьте з років халуп!
Який розкрити за собою
ще?
Димним хвостом по віках волочу
розсвічене пожежами побоїще!
Прийшов.
Сьогодні
не німець,
не руський,
не турок, –
це я
сам,
оббілувавши живого,
жеру світу м’ясо.
Тушами на багнетах суходоли.
Міста – купи глиняні.
Кров!
Виціди з себе до болю.
хоч краплю,
що в ній не винен я!
Нема такої!
Цей
виколотими очима –
бранець
смертю намічений.
Я,
що в поклонах розбив коліна,
голодом виглодав землі Німеччини.
Пожеж руде жбурляю прядиво.
Вовком клацаю на здобич ві сні.
Люди!
Дорогі!
Христа заради,
ради Христа
простіть мені.
Ні,
не підведу знесиленого нудьгою лиця.
Я окаянний,
поки не розколеться –
розбиватиму лоб в покаянні.
Устаньте,
брехнею кинуті на злам,
обідраний війнами
жебрацький рід!
Радійте!
Карається сам
єдиний людоїд.
Ні,
не смертника вигадана хитрість.
Хай з плахи не зберу і частки я, –
все одно
всього себе витрусив,
один достойний
нових днів прийнять причастя.
Витечу зрубаний,
і ніхто не буде –
нікому буде людину мучить.
Люди народяться,
Справжні люди
бога самого милосердніші й дужчі.
| Ґео Шкурупій | 1933 |