|
Він зайшов,
схиливсь поштиво.
Я питаю:
«Ви до мене?
Що вам дать?
Автограф?
Чтиво?»
«Ні.
Мерсі вам.
Я –
письменник».
«Ви?
Письменник?
Пробачайте.
Думав –
ви піжон.
А ви...
Що ж,
читайте,
пролунайте
грізним
маршем
бойовим.
Тож ідей
у вас
без краю
і вагон
у вас
новин».
Швидко
вуха підставляю.
Радий другові.
А він:
«Я письменник.
Не прозаїк.
Ні.
По музах я в нудьзі.
В жанрі ніжному
дерзаю.
«Сконапель
ля поезі»1.
На потилицю
рукою
він
змахнув
волосся шовк,
став
овечкою пухкою
і замекав,
і пішов.
Що, мовляв,
он місяць тоне,
мчить
струмочок
попід скелю,
мандоліною
тризвонив,
ще й дуднів віолончеллю.
Чуб
навис,
неначе хмари,
очі –
ніжністю горіли.
Я терпів,
терпів
і вдарив
кулаком
об стіл
щосили.
«Годі вам бриніть
про небо!
Корчити
поета з себе!
Утекли
од справ
буденних –
ви тюльпан,
а не письменник.
Ви,
злетівши понад хмари,
винятковий птах
на зріст.
Ви, мусьє, канарці
пара,
чижик ви, мусьє,
і дрізд.
У важкий,
грозовий
час
що нам –
слухать
щебет
срібний?
Нині –
той
поет у нас,
той –
письменник,
хто потрібний.
Досить лить словесний мед!
Вірш давай –
хлібів підвозу.
В наші дні
лиш той поет,
хто напише
марш
і лозунг!»
|