Під небом хмари кубляться,
дощу струмки біжать.
Під возом тісно туляться,
робітники лежать.
І чути крізь потоки
води і під і над:
«Через чотири роки
тут буде місто-сад».
Нависла темінь ночі,
і дощ товстий, як жмут.
Сидять в багні робочі,
світанку в пітьмі ждуть.
Сливіють губи, щоки,
та губи мовлять в лад:
«Через чотири роки
тут буде місто-сад».
Аж тілом трусять корчі, –
незручно, мокро тут.
Сидять у тьмі робочі,
підмоклий хліб жують.
Та шепіт їх високий
вкриває крапель спад:
«Через чотири роки
тут буде місто-сад».
Тут вибухи забахкають,
на страх ведмежих банд,
прориє надра шахтою
стовугільний «Гігант».
Домами височенними
ми вкриємо цей шир.
Ми в сотню сонць мартенами
осяємо Сибір!
Дадуть будинки гарні нам
і хліба – без пайка;
аж за Байкал захмарена
відсунеться тайга».
Цей шепіт ріс незміряно
над тьмою хмарних надр,
а далі – нерозбірливо,
лиш чути – «місто-сад».
Я знаю – місто буде,
я знаю – буде сад,
коли такі є люди
в моїй Країні Рад!