1. Мрія

Мороз суворим став одразу,
такий мороз наскрізь пройма, –
моє пальто підбите газом,
бо й хутра на пальті нема.

Хай, як ганчірки, поли мають,
ногами будуть тупотіть...
Та мрії серце зігрівають –
такі палючі мрії ті!

Мороз. Я лікарем ось буду,
в повітрі чую. вже банкет.
І скоро-скоро я забуду
часи стипендій та анкет.

Тоді інакше все полине,
не буде в мене більш нужди.
Вже скоро-скора я покину
пальто діряве назавжди!

Я шубу зодягну хорошу,
насуну шляпу набакир, –
і в перший раз уже без дрожу
я вийду на зимовий шир.

А там спочину я в родині
від цілоденного труда,
і буде грітись при каміні
зі мною жінка молода.

Я лікуватиму безплатно
а чи за гріш, як для забав.
Обідатиму акуратно –
обід із трьох пристойних страв.

Там... підуть, як ведеться, дітки.
Вже – головлікарем зовусь.
Закінчать дітки семилітку,
А потім вступлять дітки в вуз.

2. Відповідь

Що ж! Написать про те ж я можу.
Люблю замріяні серця.
Ось хочу трішечки продовжить
цю «мрію» вузівця-співця.
Вузівец» виріс. Вже лікарем став.
Живе, як в раю, між домашніх забав.
Гарячі і пишні дружинині ласки.
До фунта вагою біфштекс на обід.
Кожному пива на стіл по дві пляшки.
У шафі у кожного – шуба як слід.
Із шкіл повернувшись, гурт дітвори
татусів животик сідлає для гри...
Ходять трудящі похмуріш від ночі,
холод і труднощі йдуть по краях.
Та щастям горять головлікарські очі:
– Я добре живу, – й хата з краю моя. –
І враз починає наказ закликать:
«Ніяк для війни не знайшли перепони.
Себе поспішайте мобілізувать,
оточує ворог радянські кордони».
І от прочитав головлікар, і ноги
назад спрямував до своєї барлоги.
– Без мене відіб’ють навалу ворожу.
Я – обиватель, я затишку прошу. –
А білі все тиснуть, їх вдари немарнії
Згребли за ошийок поета лікарні.
Товаришу лікар, на мрійливість плюньте!
Пух із перин випускають ножиці.
Дружину твою вусатий унтер
тягне за коси до себе в любовдиці.
Лежить на порозі донька єдина.
Хустина – і кров червоніша хустини.
А син де подівся? Дарма його ждати –
суд польовий присудив до страти.
Лікар в лахмітті на паперть подибав
просити від їхніх хоч кусеня хліба.
Такий от затишок чекає на тих,
хто, кинувши спільне краще кріпити,
самому собі, для своїх вже втіх
мріє канарчин затишок створити.
В питанні про щастя складний є зміст.
Коли на республіку лізуть громили,
особистим є щастям – дужий зріст
республіки нашої, слави і сили.
Сьогодні світ живе на вулкані.
Для чого ж мрії про затишок здались?!
Влаштуємся всі, як в минуле кане
те прокляте слово «капіталізм».