Знову
світ
у садах своїх в’є
з квітів весняних
вінок.
І знову
одвічне
питання встає
про кохання
і про жінок.
Ми любим парад,
заспівуєм пісню,
говоримо гарно –
з трибун, коли мітинг.
Та часто
під цим –
вкриває пліснява
існуваннячко знакомите.
Співає на зборах:
«Вперед, комунари...»
А вдома,
забувши про арію сольну,
кричить на жінку,
що борщ не з наваром
і що
огірки
не як слід просолені.
Живе з якоюсь –
як барило, гладка,
а білизна –
як в шантанної діви.
Дружині ж панчішками,
знай, доріка:
– Компрометуєш
перед колективом. –
То лізуть до всіх –
аби з ногами.
П’ять баб
на добу,
бо ніхто не боронить.
У нас, мовляв,
свобода,
а не моногамія, –
тож геть міщанство
і – забобони!
З квітки на квітку
молодим метеликом-цапком
літає,
стрибає
та беститься.
Одне йому
в світі
вважається злом:
це
аліментниця.
Готовий на скін
за третину він
судитись –
не шкодує витрат:
і я тут не я,
і вона не моя,
і я взагалі
кастрат.
А люблять, так будь,
мов черниця, несхибна, –
тиранствує
з ревнощів
лютий самець,
і мірить
любов
револьверним калібром, –
зрадливій
в потилицю кулю –
й кінець.
Четвертий –
герой до бойовищ звичайний,
а наче
той злодій з торгу,
тікає
від жінчиного
черевика,
звичайного – з Мосторгу.
Інший –
той стрілу свою
влучніше мітить,
сплутує
– святий, аж світиться –
вловлення
коханої
в романтичні сіті
з підвищенням
підлеглої по тарифній сітці...
По жіночій лінії
також вам не райські скінії.
Юнака м’якої вдачі
дама знадила
ледача.
Він працювать,
але її
не втримати ніяк:
бігає за кльошем
кожного з гуляк.
Що ж,
сиди
й в плачі
хоч Нілом нілься.
Ач! –
Жених!
Задля кого ж, друзі, я женився?
Чи для себе,
чи для них?
У батьків таких
і діти того ж сорту:
– Що батьки?
Без них
наш брат привик! –
Займаються
коханням замість спорту,
не ступивши навіть
в комсомольський вік.
І далі,
по селах,
життя осоружиться –
живуть, як раніше,
як в давній добі.
Так само
заміж виходять,
дружаться,
наче купують
худобу собі.
Якщо так
буде й далі,
то я б погодивсь
одверто
сказати:
не зможе
розібрати
і шлюбний кодекс,
де батько й дочка,
котрий син і мати.
Я не за сім’ю.
В огні
й диму потали
вигори
й оцей мотлох старий,
де гусками
матері сичали
і татусь-гусак
дітей
стеріг!
Ні.
Та ми живемо в комуні
одностайно,
у гуртожитках
брудниться шкіра тіл.
Треба
голос
піднімати за охайність
і стосунків наших,
і любовних діл.
Не одкручуйся –
мовляв, мене не вінчано.
Піп
не з нас полічить бариші.
Треба
зв’язати
життя чоловікове й жінчине
словом,
що єднає нас:
«Товариші».
|