Знову світ у садах своїх в’є
з квітів весняних вінок.
І знову одвічне питання встає
про кохання і про жінок.
Ми любим парад, заспівуєм пісню,
говоримо гарно – з трибун, коли мітинг.
Та часто під цим – вкриває пліснява
існуваннячко знакомите.

Співає на зборах: «Вперед, комунари...»
А вдома, забувши про арію сольну,
кричить на жінку, що борщ не з наваром
і що огірки не як слід просолені.
Живе з якоюсь – як барило, гладка,
а білизна – як в шантанної діви.
Дружині ж панчішками, знай, доріка:
– Компрометуєш перед колективом. –
То лізуть до всіх – аби з ногами.
П’ять баб на добу, бо ніхто не боронить.
У нас, мовляв, свобода, а не моногамія, –
тож геть міщанство і – забобони!
З квітки на квітку молодим метеликом-цапком
літає, стрибає та беститься.
Одне йому в світі вважається злом:
це аліментниця.
Готовий на скін
за третину він
судитись – не шкодує витрат:
і я тут не я,
і вона не моя,
і я взагалі кастрат.
А люблять, так будь, мов черниця, несхибна, –
тиранствує з ревнощів лютий самець,
і мірить любов револьверним калібром, –
зрадливій в потилицю кулю – й кінець.
Четвертий – герой до бойовищ звичайний,
а наче той злодій з торгу,
тікає від жінчиного черевика,
звичайного – з Мосторгу.

Інший – той стрілу свою влучніше мітить,
сплутує – святий, аж світиться –
вловлення коханої в романтичні сіті
з підвищенням підлеглої по тарифній сітці...
По жіночій лінії
також вам не райські скінії.
Юнака м’якої вдачі
дама знадила ледача.
Він працювать, але її не втримати ніяк:
бігає за кльошем кожного з гуляк.
Що ж, сиди й в плачі хоч Нілом нілься.
Ач! – Жених!
Задля кого ж, друзі, я женився?
Чи для себе, чи для них?
У батьків таких і діти того ж сорту:
– Що батьки? Без них наш брат привик! –
Займаються коханням замість спорту,
не ступивши навіть в комсомольський вік.
І далі, по селах, життя осоружиться –
живуть, як раніше, як в давній добі.
Так само заміж виходять, дружаться,
наче купують худобу собі.
Якщо так буде й далі, то я б погодивсь
одверто сказати:
не зможе розібрати і шлюбний кодекс,
де батько й дочка, котрий син і мати.
Я не за сім’ю. В огні й диму потали
вигори й оцей мотлох старий,
де гусками матері сичали
і татусь-гусак дітей стеріг!
Ні. Та ми живемо в комуні одностайно,
у гуртожитках брудниться шкіра тіл.
Треба голос піднімати за охайність
і стосунків наших, і любовних діл.
Не одкручуйся – мовляв, мене не вінчано.
Піп не з нас полічить бариші.
Треба зв’язати життя чоловікове й жінчине
словом, що єднає нас: «Товариші».