Вокзал заціпенів, завмирає док.
Поліція скрізь, не пройдеш кроку.
Від літери кожної – біди холодок,
як в перший день сімнадцятого року.
Шиї сталеві звернули радіо.
Слухають. Слухають, що́ за Ламаншем.
Зрадять. Здадуть. Чи нас, може, справді
привітають червоним стягом нашим.
Чую. Чую – машини ревуть,
брязкіт зброї, цокання шпор.
Це у док страйколоми йдуть.
Море, виплесни в морду їм шторм!
Чую – човгає палацівська челядь
до Болдуїна, що хитрити звик.
Сер Макдональд почав церетелить.
Блискавкою врази угодовницький язик!
Чую ридання за кожним кутком,
Їсти нема чого щодоби.
Тумане, трудящим течи молоком!
Камені, станьте як ті хліби!
Радіо стихло. Застрайкувала вись.
Порожньо – тихо – завмер весь край.
Земле, не жени; земле, зупинись!
Дай утриматись, встояти дай!
Щоб вам не слухать угодовців вражих,
щоб вам не тліти, мов гнот каганця, –
вам наш привіт і копійки наші,
наші руки і наші серця.
Нам чужі політиків шаради –
більшовикам не треба алегорій.
Ваша радість – наша радість,
ваш біль – наш біль і горе.
Мені б тепер посаду пташину.
Я у Лондон би. І цілих п’ять,
п’ять мільйонів в одну хвилину
взяв би, обійняв і почав цілувать.