1

Бачу, як тепер, недоїдки з пляшками...
В портиську, відомім тільки шинком,
Коломб Христофор з гульвісами-дружками
сидять, насунувши шляпи бочком.
Христофора лютять, всі шпильки Христофору:
«Що ви за націй? Сіон один!
Усяк португалисько дасть тобі фору!»
Отак допекли Христофору, що він
покрив дисканточком постріли пробок
(чіплянням єврею дошкулили вкрай):
«Чого ви пнетесь: Європа та Європа!
Візьму і відкрию незнаний ще край!»
Дивуються друзі: «Що з Коломбом?
Вина не п’є, не гуляє ніде.
Стежити треба – не здурів од дум би.
Всю ніч сидить, циркуля не покладе!»

2

Мертва хватка в молодому євреї –
думає, не їсть, недосипає вночі.
Лакеїв відтягує за фалди лівреї,
лізе аж в спальні королів і багачів.
«Коралами торгуєте?! Дешевше редиски!
Кожен хлопчик наловить сам.
Інша справа материк індійський:
не барахло – перлини, бірюза!
Справа певна: ось вам карта.
Оце океан, а це от – ми.
Пунктиром путь – і брильянтів карати
на кожен позичений полтиник візьми».
Тісно гендлярам. Тягне їх з країни.
Суходолом і за рік не добреде караван.
І закапали пезети і флоріни
Христофору в продірявлений гаман.

3

Ідуть найзухваліші з ланців ланці.
Позаду – тюрма. Попереду – хоч би гріш!
Араби, французи, датчани та іспанці
лізли на Коломбів корабель чимскоріш.
«Хто тут Коломб? До Індії? Діло!
(Чого не відкриєш, коли марш в животі!)
Викочуй на палубу бочку білого,
а там вези хоч до всіх чортів!»
Прощання – як личить. Не від’їзд, а помпа.
День мочили вуса в напоях вони.
Час виміряли, вглядаючись в компас.
Плутали сп’яну вітрила й штани.
Ледь не збили маяк з розгону.
Палубних на палубі вбік повело,
і ось, можливо, – звідсіля, з Жижону,
звівши всі вітрила, шугнув Коломб.

4

Мені до серця припала думка оця,
що по цих от хвилях і Коломб полинув,
що в цю ж таки воду в Коломба з лиця
стікали в поту втомлені краплини,
що в небо оце, вдивившись здаля,
в цю хмарку на півдні уздовж виднокруга –
«На щогли, братва! Погляньте, – земля!» –
гукав, утрачаючи розум, юнга.
І знов океан з безмежжя розкосого
вбивав в небеса з громом, з гуркотом клин,
а потім братався з нуртом сарагосовим,
і вкупі тягнули жмутки травин.
Він бурі цієї ж слухав лади.
Коли ж затихає буряний хор,
ввижаються в водах Коломба сліди,
спрямовані на Сан-Сальвадор.

5

Виростають дні у місяці бородаті.
Мре молодик у щогли на клу.
Казивсь океан, почало йому набридати.
Лютує Христофор, замучивсь Коломб.
З тисячної хвилі його кораблик з’їхав.
На тисяча першу дереться нерадо.
Бачили Атлантичний? Тут не до сміху!
Команда лютиться, – стомилась команда.
Шепочуть: «Чорту потрапили в пучки.
Дома погано? Тишина й благодать.
Знаємо всі ці жидівські штучки –
різні там Америки закривать і відкривать!»
За капітаном ходять по п’ятах.
«Вернись! – говорять, кинджалами світять. –
Який ти не єсть капітан-розкапітан,
а ми тобі теж не нікчемне сміття».
Лазить Коломб на брамсель з фока,
очі аж вирячив, схуд лицем.
Взявся на хитрощі: вигадав фокус
із славнозвісним Колумбовим яйцем.
Що яйце? На день потіхи.
Життя і на день не обдуриш – дзуськи!
Команда Коломбу загрожує лихом:
«Зашморг міцний з генуезької мотузки.
Кінчай, Христофоре, свій вік, далебі!..»
І кортики в тьмі вже поблискують.
– «Земля» – Горизонт в туманній габі.
Отак, як вдивляюся зблизька я
у з’явлену Мексіку, в берег морський
вдивились. То привід чи дійсність:
з кільцем екватора в ніздрі тугій
підводивсь материк індійців.

6

Роки минули. Хрипливим дідком
зробивсь Атлантичний, гордий змолоду.
З бортів «Мажестиків» зухвалим плювком
всяка шушваль плює тобі в бороду.
Коломбе! Нині твій спадок втрачено!
Твої нащадки в смердючих трюмах,
з машинним пеклом в сусідстві гарячому,
лежать, щоб нишком дрімать і думать.
А зверху, в квітках першокласних розеток,
качаючись пузом від танців до п’янки,
в затишку читалень, кіно і клозетів
качаються донни, синьйори та янкі.
Ти дурний, Коломбе, – скажу по честі.
От коли б на мене, то за цю наругу
я б Америку закрив, трішечки почистив,
а тоді знову відкрив би – вдруге.