|
Пароплав підповзе,
заскавчить,
загуде, –
і двигунів
замовкає пере́гра.
На палубі
тільки 700 людей,
а решта –
негри.
Катерок
десь ізбоку
надбіг.
Пробігши
по трапу крутому,
лікар дививсь
з окулярів товстих:
«Хто хворий на трахому?»
Прищі замастивши,
щоб грим не сповз,
навівши на м’ясо косметику,
перший клас
проходив
повз
вельми привітного медика.
З двоцівки ніздрів
пускаючи
дим,
закручений
кільцями
в штифт, –
перший
ішов
у сяйві своїм
свинячий король –
Свіфт.
Люлька
смердить,
завдовжки з метр.
Підступи до такого –
спробуй!
Крізь шовк кальсон,
крізь пухнастий светр
піди,
роздивись хворобу.
«Острове,
стеж,
не піддайсь на обман!
Зупинити його звеліте!»
Та чемно
вклоняється
капітан
і сходить Свіфт –
сифілітик.
За першим класом
. . .
. . .
клас оцей,
лікар
. . .
поліз
і до вух, і до брів,
до рота
і до очей.
Губу закопиливши,
дивився він,
виглядаючи
якнайсуворіше,
і вирішив
трьох
надіслать в карантин
із
другокласного зборища.
За другим
посунув
третій клас,
негрів явивши тьму.
Лікар поглянув:
саме час
коктейлів хильнуть
йому.
Хай лізуть назад
і старі і малі!
Хворі –
це ясно всім.
Вигляд брудний...
Та й взагалі
віспи не щеплено їм.
Ридма
ридають
негри в біді.
Тома
трясе
від судом.
Віспу
прищеплять узавтра –
тоді
додому
повернеться Том.
На березі
Тома
дружина пригорне.
Волосся,
мов нафта, ллє.
І шкіра її,
блискуча і чорна,
як вакса
«Чорний лев».
Доки
плентався Том
по працях,
– на Кубі
залицяльників сила –
жінку його
прогнали з плантацій,
бо натурою
не відробила.
Місяць
в океан
нажбурляв монет,
хоч кидайся,
збігши на насип!
Без хліба,
без м’яса
не тиждень мине, –
тижнями
їж ананаси.
Знов
пароплав
пригвинтився гвинтом.
Тижні
на другий чекати!
Як же з голодним
ждать животом?
– Забув,
розлюбив
і покинув Том!
Білих
вподобав
дівчаток! –
Жінці не вкрасти
і не заробить.
Скрізь
полісмени під зонтиком.
А в містера Свіфта
останню хіть
роздмухала
ця екзотика.
Під білизною
аж упрівало
сальце,
чорненького хтівши м’ясця.
Він тикав
долари
в руку, в лице
по виголоднілих місяцях.
Із вірністю
шлунок
порожній давно,
зіткнулись на тисячі лез.
Вона
непохитно рішила:
«No!», –
і глухо сказала:
«Yes!»1
В двері
пропхався
нічної пори
підгнилий містер Свіфт.
Нагору
його
та її
в номери
загвинтив
запобігливий ліфт.
З’явився
Том
днів через два.
Тиждень
спав чи куняв на призьбі.
Радів він,
що є
і хліб,
і грошва,
і що не вчепитись віспі.
Та день прийшов,
і до шкур
в темноті
узори чудні якісь влипли.
І діти
у матері в животі
глухли,
німіли й сліпли.
Перегортались роки,
щодня
суглоби ламаючи й ребра,
і хтось половину
від тіл
одійняв,
і витягнув руки
на жебри.
Увага
до негра
тепер глибока.
Коли
збиралася паства,
моралі
наочний цей доказ
наводив
побожний пастор:
«Його
та її
бог карать призволя
за те, що
водила гостей!»
І злазило
чорного м’яса гнилля
з гнилих
негритянських костей.
* * *
З політикою
не думав
зв’язаться я.
А так –
змалював для видика.
Кажуть одні –
«цивілізація»,
інші –
«колоніальна політика».
|