Пароплав підповзе, заскавчить, загуде, –
і двигунів замовкає пере́гра.
На палубі тільки 700 людей,
а решта – негри.
Катерок десь ізбоку надбіг.
Пробігши по трапу крутому,
лікар дививсь з окулярів товстих:
«Хто хворий на трахому?»

Прищі замастивши, щоб грим не сповз,
навівши на м’ясо косметику,
перший клас проходив повз
вельми привітного медика.

З двоцівки ніздрів пускаючи дим,
закручений кільцями в штифт, –
перший ішов у сяйві своїм
свинячий король – Свіфт.
Люлька смердить, завдовжки з метр.
Підступи до такого – спробуй!
Крізь шовк кальсон, крізь пухнастий светр
піди, роздивись хворобу.
«Острове, стеж, не піддайсь на обман!
Зупинити його звеліте!»
Та чемно вклоняється капітан
і сходить Свіфт – сифілітик.

За першим класом . . .
. . . клас оцей,
лікар . . . поліз і до вух, і до брів,
до рота і до очей.
Губу закопиливши, дивився він,
виглядаючи якнайсуворіше,
і вирішив трьох надіслать в карантин
із другокласного зборища.
За другим посунув третій клас,
негрів явивши тьму.
Лікар поглянув: саме час
коктейлів хильнуть йому.
Хай лізуть назад і старі і малі!
Хворі – це ясно всім.
Вигляд брудний... Та й взагалі
віспи не щеплено їм.

Ридма ридають негри в біді.
Тома трясе від судом.
Віспу прищеплять узавтра – тоді
додому повернеться Том.
На березі Тома дружина пригорне.
Волосся, мов нафта, ллє.
І шкіра її, блискуча і чорна,
як вакса «Чорний лев».
Доки плентався Том по працях,
– на Кубі залицяльників сила –
жінку його прогнали з плантацій,
бо натурою не відробила.
Місяць в океан нажбурляв монет,
хоч кидайся, збігши на насип!
Без хліба, без м’яса не тиждень мине, –
тижнями їж ананаси.
Знов пароплав пригвинтився гвинтом.
Тижні на другий чекати!
Як же з голодним ждать животом?
– Забув, розлюбив і покинув Том!
Білих вподобав дівчаток! –
Жінці не вкрасти і не заробить.
Скрізь полісмени під зонтиком.
А в містера Свіфта останню хіть
роздмухала ця екзотика.
Під білизною аж упрівало сальце,
чорненького хтівши м’ясця.
Він тикав долари в руку, в лице
по виголоднілих місяцях.

Із вірністю шлунок порожній давно,
зіткнулись на тисячі лез.
Вона непохитно рішила: «No!», –
і глухо сказала: «Yes!»1
В двері пропхався нічної пори
підгнилий містер Свіфт.
Нагору його та її в номери
загвинтив запобігливий ліфт.
З’явився Том днів через два.
Тиждень спав чи куняв на призьбі.
Радів він, що є і хліб, і грошва,
і що не вчепитись віспі.

Та день прийшов, і до шкур в темноті
узори чудні якісь влипли.
І діти у матері в животі
глухли, німіли й сліпли.
Перегортались роки, щодня
суглоби ламаючи й ребра,
і хтось половину від тіл одійняв,
і витягнув руки на жебри.
Увага до негра тепер глибока.
Коли збиралася паства,
моралі наочний цей доказ
наводив побожний пастор:
«Його та її бог карать призволя
за те, що водила гостей!»
І злазило чорного м’яса гнилля
з гнилих негритянських костей.

* * *


З політикою не думав зв’язаться я.
А так – змалював для видика.
Кажуть одні – «цивілізація»,
інші – «колоніальна політика».
1 «No» – ні, «yes» – так (англ.).
Микола Бажан?