Іспанський камінь блищав-білів,
а стіни – зубцями пил.
Пароплав до дванадцяти вугіль їв
і прісну воду пив.
Повів пароплав своїм носом в залізі –
і враз, сопучи, втягнув якорі і понісся.
Європа зникла від нас.
Біжать по бортах водяні скиби,
величезні, мов літа.
Наді мною птиці, піді мною риби,
а навкруг – вода.
Всі дні грудьми своїми атлетичними –
то роботяга, то п’яний, як дурман, –
зітхає і гримить Атлантичний
океан.
«Якби, братці,
до Сахари добраться...
Розвернись і плюнь –
пароплав внизу.
Хочу – топлю,
хочу – везу.
Добру юшку з вас
зготую враз.
Нам люди не до речі –
малі для обіду.
Гаразд, не перечу;
нехай їдуть...»
Хвилі нас бентежити майстри:
юність виплеснуть; іншому – голос милий.
Ну, а мені б ізнов розгортать прапори.
Ген пішло, заторохтіло, загриміло.
І знову вода вгамувалась безкрая,
і сумніви в кожного зникли цілком.
І враз звідкілясь – біс його знає! –
звівся із хвиль воднячий Ревком.

Дивлюся за поручні. Працюйте, друзі, не ремствуйте!
Під трапом, що висне ажурним містком,
при океанському підприємстві
пітніє над чимось хвиль місцевком.
І під водою, діловито й тихо,
палацом зростає коралів хатка,
щоб краще жила трудова китиха,
працьовитий кит і дошкільні китятка.
Вже й місяць лежить, мов дорога широка,
хоч прямо на пузі, мов сушею, лізь.
Та ворог не сміє – Атлантичне око
дивиться пильно в небесну вись.
То стигнеш, укритий місячним лаком,
то стогнеш, облитий піною ран.
Дивлюсь, дивлюсь – і завжди однаковий,
рідний, близький мені океан.
Повік твій гуркіт затримає вухо.
Я в очі тебе увібрати рад.
Могуттям, і ділом, і кров’ю, і духом –
моєї революції старший брат.