Іспанський камінь
блищав-білів,
а стіни –
зубцями пил.
Пароплав
до дванадцяти
вугіль їв
і прісну воду пив.
Повів
пароплав
своїм носом в залізі –
і враз,
сопучи,
втягнув якорі
і понісся.
Європа
зникла від нас.
Біжать
по бортах
водяні скиби,
величезні,
мов літа.
Наді мною птиці,
піді мною риби,
а навкруг –
вода.
Всі дні
грудьми своїми атлетичними –
то роботяга,
то п’яний, як дурман, –
зітхає
і гримить
Атлантичний
океан.
«Якби, братці,
до Сахари добраться...
Розвернись і плюнь –
пароплав внизу.
Хочу – топлю,
хочу – везу.
Добру юшку з вас
зготую враз.
Нам люди не до речі –
малі для обіду.
Гаразд,
не перечу;
нехай їдуть...»
Хвилі
нас бентежити майстри:
юність виплеснуть;
іншому –
голос милий.
Ну, а мені б
ізнов
розгортать прапори.
Ген
пішло,
заторохтіло,
загриміло.
І знову
вода
вгамувалась безкрая,
і сумніви в кожного
зникли цілком.
І враз
звідкілясь –
біс його знає! –
звівся
із хвиль
воднячий Ревком.
Дивлюся за поручні.
Працюйте, друзі, не ремствуйте!
Під трапом,
що висне
ажурним містком,
при океанському підприємстві
пітніє
над чимось
хвиль місцевком.
І під водою,
діловито й тихо,
палацом
зростає
коралів хатка,
щоб краще жила
трудова китиха,
працьовитий кит
і дошкільні китятка.
Вже й місяць
лежить,
мов дорога широка,
хоч прямо
на пузі,
мов сушею, лізь.
Та ворог не сміє –
Атлантичне
око
дивиться
пильно
в небесну вись.
То стигнеш,
укритий місячним лаком,
то стогнеш,
облитий піною ран.
Дивлюсь,
дивлюсь –
і завжди однаковий,
рідний,
близький мені океан.
Повік
твій гуркіт
затримає вухо.
Я в очі
тебе
увібрати рад.
Могуттям,
і ділом,
і кров’ю,
і духом –
моєї революції
старший брат.
|