Піднісши печені картопельки личок,
чорніш за негра, що й не бачив бань,
шестеро найсвятобожніших католичок
влізло на борт пароплава «Еспань».
І спереду, й ззаду за шворку рівніші,
хустки, як з вішалки, теліпаються з пліч;
обличчя вгорнули в гофровані брижі, –
так поросят прикрашають у великодню ніч.
Хай роками сповняється життя мого квота –
досить згадати оту мороку,
як позіхання роздирає рота
ширше за Мексіканську затоку.

Тверезі, чисті, як порошки лікувальні,
обідають ескадроном, займаючи шестеро місць.
Пообідавши, вкупі простують до вбиральні.
Позіхнула одна – позіхають шість.
Замість відомих симетричних частин,
де у жінок опуклість, – у них виїм:
в одній виїмці – хрест один,
в другій – медалі з Левом та з Пієм.
Продерши очиці раніш, аніж можна, –
в раю (мовляв!) будем довго спатки, –
оркестром без диригента
свої подорожні виймають євангелятка.
Прийдеш серед ночі –
сидять і белькочуть.
Вже й ранішні роси –
белькочуть, стервози!
І вдень, і вночі, і в світанки гожі
сидять і белькочуть дурепи божі.
Коли ж день раптово спохмурніє трохи,
йдуть до кабіни, 12 галош
укупі взувають, і знову святохи
ідуть і гугнявлять, вганяючи в дрож.
Мені б мову іспанську! Я б запитав тоді он як:
– Ангелиці, щиру відповідь поету дайте –
якщо люди ви, – хто ж тоді гайвороння?
Якщо ж гайвороння ви, то чому ж не літаєте? –
Агітпропнику! не пнись дарма із шкіри!
Обшукай всього світу кутки, –
не вигадає найкращий безвірник
шарж більш блюзнірський такий!
Радій же, Ісусе, веселися,
з цвяхів у дошці не витягай ноги,
а вдруге з’явишся – сюди не пнися –
все одно повісишся з нудьги!