|
Кажемо
за звичаєм старим:
всі дороги
приводять в Рим.
Не те
у монпарнасця1.
Готовий поклястись –
і Рем,
і Ромул,
і Ремул, і Ром
в «Ротонду» прийдуть
або в «Дом»2.
В кафе
скеровує
за кроком крок
бульварне
річище струнке.
Впливаю і я:
«Carçon,
un grog
américain!»3.
Спочатку
у вилиці,
й губи
з словами
кафейний гомін зливав.
Аж ось
пішли
вилуплятись крізь гамір
і ліпляться
в фразу
слова:
– Тут
Маяковський
чогось шалається,
не бачили?
такий кривов’язий.
– Аз ким він ішов?
– З Миколою Миколаїчем.
– З яким?
– Та з великим князем...
– З великим князем?
Та годі брехать!
Він лисий,
як шкіра
долонь...
Чекіст він, –
присланий,
щоб підірвать...
– Кого?
– Буа де Булонь...
Поїдь, мовляв, Мишка... –
Його поправили.
– Ви брешете,
аж бридко слухать –
зовсім не Мишка він,
а Павлик.
Бувало, сядем:
Павлуха
навпроти
жінки своєї,
княжни,
брюнетки,
років із тридцять...
– Чия?
Маяковського?
В нього немає жони
– Та є жона –
імператриця.
– Хто?
її ж розстріляли!
– Он,
і ви повірили,
ваша милість!
Її ж Маяковський врятував
за трильйон!
Вона же ж
омолодилась! –
Розсудливий голос:
– Ет,
не брешіть –
Маяковський – поет.
– От-от, –
втрутилось двоє дуриндасів, –
наприкінці
сімнадцятого року
Чекою
в Москві конфіскований Некрасов
і відданий
Маяковському без строку.
Ви думаєте –
сам він?
Здасть за своє,
з власного –
ні на жодній
сторінці.
Дістане Некрасова
та й продає
на день
по десять червінців. –
Де ви,
свахи?
Підведись, Агафіє!
Пропонується
жених небачений.
Де ви бачили,
щоб чоловік
такої біографії
так би й посивів,
для шлюбу втрачений?!
Париж,
чи тобі,
століть столиці,
до лиця
емігрантська ця нудь?
Змети
із-за вух
емігрантські плітки ці.
Провінція! –
не продихнуть!
Я вийшов
замислений:
чорт його зна!
Аж плюнув
з такої напасті.
У вухах
діра
не в усіх наскрізна, –
декому
може й запасти!
Отож, як прочитаєте
надруковане чітко,
що Черчіллю
Маяковський
другом довіреним
або
що одруживсь я
з Куліджевою тіткою,
то, будь ласка,
не йміть віри їм!
|