Маяковський В.В.

Листопад, а париться натовп густий.
Дивлюсь, як по вулиці хутко
на шинах машинних кулі товсті
катаються у трикутках.
Закривавлені руки помивши з війни
і зміркувавши тверезо,
нову комерцію крутять вони –
хотять спекульнуть на Жоресі.
Покажуть трудящим – погляньте он
він поруч наших героїв.
Жорес – це справжній француз, – Пантеон²
недарма його упокоїв.
Готові потоки плачливих фраз.
Ескорт, колісниці – ефект!
Ні з місця! Скажіть-но, ким із вас
крізь вікно вбитий Жорес?
Тепер прийшли панахидами вить.
Пильнуй, робітничий клас!
Товаришу Жорес, не дай забить
себе у другий раз.
Не дасть. В новий повівши рейс
під вітрилами стягів людський флот,
громовий і живий, як і колись, Жорес
приходить в Пантеон по вулиці Суфло.
Він в цих піднесених криках тепер,
в знаменах, у кроках, в горбах:
«Vivent les Sovièts!.. A bas la guèrre!..
Capitalisme à bas!..»³
І ось – вогонь розгоряється й мчить,
і співом червоніють роти́.
І знову – здається – в диму гармаші
ідуть на паризькі фронти.
До книжкових вітрин притисли, й старі
із книжки виходять тіні.
І знову 71-й рік
постає з сторінок в шелестінні.
Гора на грудях могла б підняться.
І гнів роздирає рот –
хто смів сказать, що ми в сімнадцятім
зрадили французький народ?!
Неправда, ми з вами, французькі блузники.
Забудьте це слово – наклеп воно.
На всіх барикадах ми – ваші союзники,
робітники Крезо й робітники Рено⁴.