Цим шляхом
в шовках
золочених візків
незліченні Людовікй
спішили
в палац,
трусячи громіздкі
тілес
десятипудовики.
І стегон
своїх
одмахав шатуни
по нім,
без корони й карет,
як біг із Парижа,
згубивши штани,
під грім
марсельєзи
Кадет1.
Тепер
цим шляхом
веселий Париж
ганяє,
автами сія...
Кокотки,
рантьє, полічивши бариш,
американці
і я.
Версаль.
Перша фраза:
«Добре жили зарази!»
Палаци
на тисячі зал і кімнат,
столів
і ліжок
ряди.
Другі
такі
побудуєш навряд,
хоч ціле життя –
кради!
А за палацом
на різні
боки,
щоб життю
раділа
душа б,
ставки,
фонтани,
і знову ставки,
з фонтаном
із мідних жаб.
І скрізь,
в заохоту
жантильних манер,
обабіч стежок
статуї –
самі Аполлони,
а всяких
Венер
безруких –
без ліку в саду їх.
А далі –
житла
для їх Помпадурш –
Великий Тріанон
та Мали́й.
Отут
Помпадуршу
водили під душ,
а тут
спочивальні були.
Дивлюсь на пишноту –
яка ж не нова!
аж дух спирається
з вишуканої!
Неначе
влип
в акварель Бенуа2
до якихось
ахматовських віршиків.
Я все обдививсь,
обійшов навколо.
Мені
над усі ці предмети
найбільш
до вподоби
припала розколина
на столику
Антуанетти3.
У нього
штика революції
клин
встромили,
коли
санкюлоти
під сміх і співи
звідціль потягли
королевку
до ешафоту.
Дивлюся,
проте, –
привабні краєвидики,
сади привабні –
у розах!
Мерщій би
культуру
такої ж виробки
та в новий машинний
розмах!
В музеї
вимести
халупки оці б!
Сюди б –
сталевий
і скляний
робітничий палац
на мільйони осіб, –
такий,
щоб аж боляче глянуть!
Всім,
хто ще має
купони
та монети,
всім царям,
хто є ще, –
у науку
з гільйотини неба,
головою Антуанетти,
сонце
покотилось
на будівлі в муках.
Розпливлась
і лип,
і каштанів товпа,
листячко
вкрила роса.
Прозорий
вечірній
небесний ковпак
закрив
музейний Версаль.
|