|
Олександре Сергійовичу,
дозвольте познайомитись.
Маяковський.
Дайте руку!
Ось мої вам груди.
Слухайте
серця тужливий тон;
смутить мене воно –
це левеня, що стало цуценятком.
Ніколи я не знав,
що стільки
тисяч тонн
в моїй
голівці, легковажній надто.
Я тягну вас.
Ви дивуєтесь, незвичні?
Стиснув?
Боляче?
Пробачте за цей стиск.
У мене,
та й у вас
в запасі вічність.
Що нам змарнувать
годинки дві
якісь?
Давайте мчать,
гомонячи,
начеб та вода,
начеб та весна –
і вільно,
і розковано!
В небі он
зоря,
така вже молода,
що без супутників
ходить їй
ризиковано.
Від плакатів
я
звільнився,
та й любов
не мила.
Шкурою кігтистою
ліг
ревнощів ведмідь.
Можна
пересвідчитись,
що земля похила, –
сів
на власний зад
і покотився вмить!
Ні,
на меланхолійну не кинувся зневірену,
щось і розмовляти
не хочеться з людьми.
Тільки
зябри рим
ще пнуться розчепірено
на пісках поезії
у таких, як ми.
Мрія – шкодить,
з мрій нема користі,
службу
знай,
хоч і нудьга хапне.
Та буває,
що життя
встає в інакшім змісті
і велике
розумієш
крізь дрібне.
Нами
лірика
в багнети
часто атакована.
Нам потрібен
голос,
як сурмач.
Та поезія –
препаскудна штуковина:
існує,
хоч бери та й плач.
От, наприклад,
це –
говориться чи мекає?
Синеморде,
вус рудий звиса.
Навуходоносором
з біблії далекої –
«Коопсах»1.
Наливайте
з горя
аж по вінця чари!
Спосіб це
не новий,
та погляньте –
із
випливають
Red і White Star’и2
з купою
різноманітних віз.
Рад, що ви
за столиком –
не стрічались довго.
Ловко
муза, знаєте,
за язик вас тягне.
Як ото
у вас
колись казала Ольга?..
Та не Ольга!
Це з листа
Онєгіна Татьяні.
– Ваш чоловік,
мовляв,
дурний,
старий, як кляча.
Я люблю вас,
неодмінно будьте ви моя.
Зараз, ранком,
все ж надій не трачу,
що з вами вдень побачусь я. –
Всяк було:
й пропасниця трусила,
й листи,
й під вікнами блукання непутяще,
От
коли
і горювать несила, –
це,
Олександре Сергійовичу,
значно тяжче.
Гайда, Маяковський!
На південь знов!
Серце
римами вимуч –
от
і любові каюк прийшов,
дорогий Владим Владимич.
Ні,
це не старість несе образу!
Немочі
в тілі нема.
Як схочу,
з двома
упораюсь відразу,
а розсердити –
і з трьома.
В темі і-н-д-и-в-і-д-у-а-л-ь-н-и-й! –
про мене шепочуть.
Entre nous3...
бо цензор доріка
Бачили
в саду
одної ночі
навіть
двох закоханих
членів ЦВКа.
От –
пустили плітку,
тішаться нівроку.
Олександре Сергійовичу,
не слухайте ж ви їх!
Може,
я
один
печалюся глибоко,
що сьогодні
вас нема в живих.
З вами б
за життя
умовитися
впору.
Скоро й я
зустрінусь
з смерті днем.
А по смерті
нам
стояти майже поруч:
ви на Пе,
а я
на еМ.
Хто між нами?
хто нам пара з виду?!
Щось поети
на землі моїй
звелись.
Поміж нами
– ох і горе –
Надсон за сусіду.
Ми попросим,
щоб його
на Ща
туди кудись!
А Некрасов
Коля,
син небіжчика Альоші, –
він і в карти,
він і в вірш,
і з виду ми свої.
Знаєте його?
от він –
мужик хороший.
Цей нам
за компанію –
нехай стоїть.
А які ж сучасники?!
Півсотні
вас
не варті зроду.
Вилиці
від позіху
розвертає аж!
Дорогойченко,
Герасимов,
Кирилов,
Родов –
який
безнаросвітний пейзаж!
Ну, Єсенін,
змужиковілих зграя.
Сміх!
Коровою,
ще й в рукавичках лаечних.
Раз послухаєш...
– та це ж із хору! Знаю, –
балалаєчник!
Треба,
щоб поет
був і в житті мастак.
Ми міцні,
як спирт в поставцях з Полтави.
Ну, а що ось Безименський?!
Так...
Так собі...
із моркви кава.
Правда,
є
між нас
Асєєв
Колька.
Цей от може.
Жилка, бачите,
моя.
Але ж
зробити треба толком!
Хоч маленька –
а сім’я.
Ви жили б –
були б
у Лефі співредактор.
Я агітки б
навіть
вам довірить рад.
Раз би підучив:
– ось так, мовляв,
і так-то... –
Ви змогли б –
у вас
хороший склад.
Я дав би вам
жиркість
і сукна,
а рекламу б
видав
гумських дам.
(Я навіть
ямбом підсюсюкнув,
щоб лиш
сподобатися вам).
Вам би
довелося
кинуть ямб гаркавий.
Наші пера –
вила
та багнета грань –
битви революції –
сильніші від «Полтави»
і любов
величніша
онєгінських кохань.
Бійтесь пушкіністів.
Старомозкий Плюшкін
вихопить перце
й полізе
з перержавленим.
– Теж, мовляв,
у лефів
об’явився
Пушкін.
От арап!
А ще змагається
з Державшим...
Я люблю вас,
та живого,
а не мумію.
Навели
хрестоматійний глянець.
Ви
в житті своєму
також
– думаю –
добре бушували.
Африканець!
Сучий син Дантес!
Жінкам була морока.
Ми б його спитали:
– Хто батько ваш і мати?
Що ви поробляли
до 17-го року? –
Більше б вам того Дантеса й не видати.
Тільки
що ж базікання!
Спіритизм неначе.
Що ж, мовляв,
невільник честі...
загинув десь один.
Їх
чимало й зараз,
молодчиків гарячих,
безміру
охочих
до наших дружин.
Хороше у нас,
в радянськім краї.
Знай – працюй,
і жити вільно й хлібно.
Тільки от
поетів,
як на жаль, немає –
та, можливо,
їх і не потрібно.
Ну, пора:
проміння
лине в хмарі.
Як би
міліціонер
отут нас не застав.
Вже до вас привикли
на Тверськім бульварі.
Ну, давайте
підсаджу
на п’єдестал.
За життя ще
пам’ятник
мені б якраз по чину.
Динамітом би
рвонув –
без вороття!
Ненавиджу
усяку мертвечину!
Сповна люблю
усяке я життя!
|