Оце вам –
баритони вгодовані,
що, випинаючи
черево вперед,
струшуєте кубла, театрами іменовані,
аріями Ромео та Джульєт.

Оце вам –
пентри
опасисті, мов коні ті,
жерлива й гучлива Росії краса,
що, причаївшись по майстернях,
по-давньому драконите
квіточки і тілеса.

Оце вам, –
що затуляєтесь листиками містики,
з наморщеним чолом старим,
футуристики,
імажиністики,
акмеїстики,
заплутані у павутинні рим.

Оце вам, –
що на розпатлані позміняли
гладкі зачіски,
на личаки – лак,
пролеткультці,
що ліпите латки
на вилинялий пушкінський фрак.

Оце вам, –
що танцюєте, в дуду дуєте,
чи одверто грішите,
чи, заховавшись в куток,
і майбутнє собі малюєте
як суцільний академічний пайок.
Вам кажу
я –
чи геніальний я, чи не геніальний,
але кинув витребеньки
і працюю в Рості, –
я кажу вам –
поки вас прикладами не прогнали:
облиште! Досить!

Досить!
Забудьте,
плюньте
і на рими,
і на арії,
і на млості сердець,
і на всі інші мерехлюндії
з арсеналів мистецтв.
Кому воно цікаво,
що – «Ах, який він жалюгідненький!
Як він кохав,
і яким він був нещасним...»?
Майстри,
а не довгопатлі проповідники
потрібні в цей час нам!
Слухайте!
Паровози стогнуть,
дме з щілин із топок:
«Дайте вугілля з Дону!
Слюсарів,
механіків з депо!»

На кожній річці, в затоках,
лежачи з діркою в боку,
пароплави провили доки:
«Дайте нафти з Баку!»
Поки воловодимося в спорі ми,
в чому зміст потайний вбачать,
«Дайте нам нові форми!» –
лунає зойк по речах.

Нема дурних,
чекаючи, що прорече співець вам,
баранячою отарою за «маестрами» гнать.
Товариші,
дайте нове мистецтво –
таке,
щоб витягти республіку з багна.
Євген Дроб’язко?