(Пушкіно, Акулова гора, дача Румянцева,
27 верст по Ярославській залізниці)

Сто сорок сонць зоря лила
на липня день гарячий,
була жара,
жара пливла, –
це трапилось на дачі.
Звелася в Пушкіно горбом
Акулова гора там,
а низ гори
лежав селом
під схилом кострубатим,
А поза тим селом –
діра, –
і в цю діру, напевно,
спускалось сонце кожен раз,
повагом і певно.
А завтра
знову
світ залить
червоне уставало.
І день по дню
страшенно злить
мене
усе це
стало.
І, розізлившись так колись,
аж все навкруг померкло,
я в вічі крикнув сонцю:
«Злізь!
не швендяй більше в пекло!»
Я крикнув сонцю:
«Дармоїд!
між хмарок звик блукати,
а тут – не знай ні зим, ні літ,
сиди, малюй плакати!»
Я крикнув сонцю:
«Почекай!
послухай, злотолобе,
ніж так заходити,
на чай
до мене
ти зайшло бй!»
Що я накоїв!
Я пропав!
До мене,
в власній волі,
промінням-кроками
між трав
прямує сонце в полі.
Вдаю, що не злякавсь його, –
і ретируюсь задом.
Уже в саду очей вогонь,
уже проходить садом.
У вікна,
В двері,
в шпари йшла,
валилась сонця маса,
ввалилась,
дух перевела
й заговорила басом:
«Назад жену вогні свої
я вперше з днів створіння.
Запрошував?
Давай чаї,
частуй, поет, гостинно!»
Сльоза з очей у самого
од спеки аж кипіла,
та я йому –
на самовар:
«Ну, що ж,
сідай, світило!»
Який це чорт мене призвів
до грубіянства, –
стиха
я на краєчок лави сів,
боюсь – не вийшло б лиха!
Та дивна із світила ясь
струміла, –
й поступово
по-дружньому
розпочалась
із сонцем в нас розмова.
Про це говорю я,
про те,
мовляв, заїла Роста,
а сонце:
«Добре,
це пусте,
дивись на речі просто!
А як мені завжди
світить?
Гадаєш, легко,
певно?
А от ідеш –
взялося йти,
ідеш – і світиш ревно!»
Розмова йшла до темноти –
колишньої, звичайно.
Яка тут темрява?
На «ти»
я з сонцем світлодайним.
І скоро, –
час вже не стояв, –
поплескую його я.
А сонце каже:
«Ти та я,
нас, поете, двоє!
Де в світі
сірий мотлох є,
вспіваймо
і взорлімо.
Я сонце литиму своє,
а ти – своє,
у римах».
Стіна пітьми,
ночей тюрма
від сонць двостволки впала.
Рядків і променів юрма,
світи куди попало!
Те стомиться,
і ніч темніть
почне,
тупиця-сонниця.
Тут – я
у цю ж світаю мить –
і день ізнову дзвониться.
Світити скрізь,
світити вік,
аж поки дні не згасли,
світить
без всяких заковик! –
Моє і сонця
гасло!
Євген Дроб’язко?