Кричать поету:
«Глянуть би, як ти біля токарного станка.
А що вірші?
Дурнички все те!
Либонь, до роботи – кишка тонка».
Може,
нам
труд
з усіх занять найрідніше.
Я також фабрика.
А якщо без труб,
то, може,
мені
без труб трудніше.
Знаю,
не любите фраз благородненьких.
Рубаєте дуба – знай, діло роби!
А ми
хіба не деревообробники?
Голів людських обробляємо дуби.
Звичайно,
почесна річ – рибалить.
Витягти сіть.
В сітях осетри б!
Та труд поетів – більш достоен схвали –
людей живих ловить, а не риб.
Великий труд – над горном горіти,
заліза крутий гартувати нагрів.
Та хто ж
за неробство нас буде корити?
Мозки шліфуєм рашпелем слів.
Хто вище – поет
чи технік,
що прямо
веде людей до матеріальної вигоди?
Обидва.
Серця – мотори так само.
Душа – так само двигун хитро викутий.
Ми рівні.
Товариші в робітничій масі.
Пролетарі тіла і духу.
Разом лише
всесвіт ми прикрасимо
і маршами пустимо бухать.
Відгородимось від бур словесних молом.
До діла!
Робота жива аж горить.
Пустих же ораторів –
на млин!
Мукомолам!
Водою промов жорна крутить.
Петро Дорошко?