|
Стоїть імператор Петро Великий, думає: «Загуляю на просторі я!», а рядом х під п’яні крики будується гостиниця «Асторія». Сяє гостиниця. За обідом обід вона дає. Заздрістю пронизаний стократ, зійшов імператор. Троє мідних сходять тихо, щоб не сполохати сенат. Прохожі туди і звідтіль безперервно. Швейцар у поклоні не зменшив зріст. Хтось неуважний пробачивсь ревно, наступивши нехотя на зміячий хвіст. Імператор, коняка і змій несміло по карточці спитали гренадин. Шум не затих при появі такій, з п’яниць не повернувся ні один. І тільки, коли над пучком соломинок проснувся в коні інстинкт старезний, юрбу ошелешив конячий цей вчинок: – Жує! Вони ж не для цього. Селюк неотесаний! Аж іскри від сорому з-під ноги коня. Вибілена грива від вуличного газу. Назад по Набережній жене гигикання останню з петербурзьких казок. І знов імператор стоїть без скіпетра. Змій. Сум у коняки на морді. І ніхто не збагне нудьги Петра, в’язня, закутого у власному городі.
|