|
Чорні від суму вийшли люди, в місті ладнались поважно і гордо, наче із них набиратись буде хмурих монахів чорний орден. Жалоба круків, вмережена під вікна, небо, що в бурю підфарбувалося, – все навкруг в такому тоні виконано, що мимохіть на страшне щось чекалося. Тоді розверзлась, кректячи од вітру, густої пилюки засушена охра, і поїхав, вилізши із повітря, тихий катафалк страхітливого похорону. Очей ожила розтривожена маса і до труни зазирнула в скорботі. Звідти раптом пирснула гримаса, потім – крик: «Ховають мертвий сміх!» – із тисячогрудого міху гримів мільйонами лун голосних за катафалком, що їхав. І тієї ж миті найрозпачливішого плачу мечі врізаються в вас з усієї сили: це йде за труною, сльози ллючи, сиве життя, що сміх породило. Куди йому дітись, до кого податись? Дивіться: он лисий між інших істот. Це ж бо великий, носатий плаче вірменський анекдот. Ще не забулось, як скривлював він рота, а за ним із писком безупинним обскубаний і куций біг дотеп. Куди він поткнеться, коли сміх загинув? Усіх плачів злічити не в силі, Їх купи ростуть і ростуть угору. Це усмішок і усмішечок полчища цілі ламають тендітні пальчики з горя. І ось крізь їх лави, зліплені в один суцільний згорьований Гаршин, вийшов жах – уперед пройти, весь в жалобному марші. Розмокло лице, кашею розпливалось, і лоб спохмурнілий у зморшках був, а як хто сміявся – здавалось, ніби йому розідрали губу.
|