|
По чорних вулицях, чорних від пороху, білі неньки простерлись, мов по труні глазет. Волають до тих, що кричать про розбитого ворога: «Ах, закрийте, закрийте очі газет!» Лист. Мамо, читайте! Дим. Дим. Дим іще! Що ви там мимрите, мамо! Гляньте – повітря вимощене гуркотом ядер над нами! Ма-а-а-мо! Оце притягли сюди зранений вечір. Кріпився довго, куций, шершавий, і враз – здригнулись захмарені плечі, розплакався, бідний, на шиї Варшави У синіх хустинах зірки блідолиці вищали про вбивство з жалем і прокльоном. І молодик покосив очиці на мертвий кулак з затиснутим патроном. Литовські оселі збігались дивитись, як, поцілунком в оцупок вкована, примусивши очі костьолів сльозитись, пальці вулиць ламала Ковйа. А вечір кричить, безногий, безрукий: – Неправда, я іще берусь – хе! – брязкнуть острогами під вихор мазурки, – викрутить пишний вус! Дзвінок. Чого ви, мамо? Біла-пребіла, як на труні глазет. «Облиште! Про нього це, про вбитого, телеграма. Ах, закрийте, закрийте очі газет!»
|