|
«Вечірньої! Вечірньої! Вечірньої! Австрія! Італія! Німеччина!» І площа, де хмурились юрби покірні, багровою кров’ю була опечена! Кав’ярня, скривавивши морду, свище, звіріє рев за дверима: «Отруїмо кров’ю Рейнське грище! Громами ядер на мармур Рима!» З неба, подертого об багнетні жала, зорі просівались, як борошно в ситі, і стоптана чоботом жалість скавчала: «Ах, пустіте, пустіте, пустіте!» Бронзові генерали на гранчастому цоколі благали: «Звільніть нас – ми зразу рушим!» Прощальним цілунком кіннотники цмокали, верзлась перемога піхотним душам. Нагромадженому городу потворився вві сні розгурканий регіт гарматного баса, а з заходу рине червоний сніг соковитими клаптями людського м’яса. На площах здимається за ротою рота, на лобі від злості дме жили огидні: «Чекайте, ось шаблю об шовк кокоток витремо, витрем в бульварах Відня!» Кричали газетники: «Кому треба вечірньої? Австрія! Італія! Німеччина!» А з ночі, де хмурились юрби покірні, Іфов проступала спечена.
|