|
Провалилася вулиця, наче ніс сифілітика. Пристрасна річка, слина ж її золочена. Білизну відкинувши геть до останнього віхтика, сади знахабніло звагомили віти у червні. Я вийшов на площу й квартал, що навпроти, на голову насунув, як руду перуку. Люди жахаються – у мене із рота дроблять ногами неперетравлені звуки. Мене не загавкають і не захають – квітами встелють пророчий мій слід. Всі ці, з проваленими носами, знають: я – ваш піїт. Як кнайпа, мене лякає ваш Страшний суд! Мене одного крізь обійняті вогнем кімнати повії, ніби святиню, на руках понесуть і покажуть богові, щоб виправдати правду. І бог заридає над моїми скаргами: не слова – судоми, затвердіють каменем. І бігтиме небом, тримаючи вірші мої під пахвою, і, задихаючись, буде читати своїм непокаяним.
|