|
Земле! Дай розцілую твою лисіючу голову клаптями губ моїх у плямах чужих златоцвіт. Димним волоссям пожежа очей із олова, дай обійму я обвислі груди боліт. Ти! Нас – двоє, зранених, ланями-донями, здибилось іржання загнузданих смертю тварин. Нас дожене дим із-за дому своїми долонями, тьмою замулені очі зогнилих у зливах жарин. Сестро моя! У притулку поспішних віків, можливо, ще матір знайдеться; я їй кинув кривавий піснями ріг. Квакаючи, скаче по полю канава, на листяних ратицях нас зневолити мотузками грузних доріг.
|