Я вовком би вигриз бюрократизм
Мандатам – туди ж дорога.
Під три чорти з матерями котись
усяк папірець. Але цього...

По довгому фронту купе та кают
іде урядовець, чемний по чину.
Здають паспорти, і я здаю
мою пурпурову книжчину.

До одних паспортів – сміються роти.
До інших – ставлення повчальне!
В пошані, наприклад, у них паспорти
з англійським левом двоспальним.

Очима виївши доброго дядю,
вклоняючись, – може, зглянеться,
немовби подачку приймають, раді,
паспорт американця.

У польський – вдивляються, ніби в афішу коза.
Аж око з орбіти на лоб виліза
в поліцейській слонячості звичній, –
та звідки, мовляв, і що оце за
такі новини географічні?

І не повернувши голови качан,
без всяких чуттів – я угледів –
беруть, не моргнувши, паспорти датчан
та інших різних шведів.

І раптом рот, наче в горлі дере,
скривило, аж зуби шкірить.
Це пан урядовець бере
мою паспортину червоношкіру.

Бере – як бомбу, бере – як йоржа,
як бритву на два боки гостру,
бере, як гримучу на двадцять жал
змію двометрового зросту.

Моргнув одним оком носій покмітливо,
хоч речі знесе вам задарма.
Жандарм на шпика позирає допитливо,
шпик на жандарма.

З якою насолодою жандармська каста
звеліла б мене розіп’ясти
за те, що в мене в руках молоткастий,
серпастий радянський паспорт...

Я вовком би вигриз бюрократизм.
Мандатам – туди ж дорога.
Під три чорти з матерями котись
усяк папірець. Але цього...

Я гордовито з кишені дістану
дублікатом коштовного грузу.
Читайте і заздріть, я – громадянин
Радянського Союзу.