Баку.
Місто вітру.
Пісок плювком в очах.
Баку.
Місто пожарищ.
Палахкотіння Балахан.
Баку.
Листя – кіпоть.
Віти – проводи.
Баку.
Ручаї – чорнило нафти.
Баку.
Пласковерхі доми.
Горбоносі люди.
Баку.
Ніхто не селиться для гуляння.
Баку.
Масна пряма в піджаку світу.
Баку.
Резервуар бруду, але ж до тебе я – поет –
тягнуся любов’ю більш жданою –
ніж притягує дервіша Тібет,
Мекка – правовірного, Єрусалим – на прощу християн.
По тобі машинами зітхають
міліарди поршнів і коліс.
Поцілують та й ізнов цілують (не втихають)
маслом, нафтою тихо й просто в губи й ніс.
Волі міста протистати не сміючи,
ланцюгом заціпенілих речей,
туляться до Баку покірно навіть змії
звивистих цистерн.
Якщо в майбутнє сильно віриться,
це тому, що всім містам,
всім столицям в серце ущи́риться
чорна бакинська кров густа.