Ви пішли, сказати б, від турбот земних.
Порожнеча... Летите між зір у безвість.
Ні тобі авансів, ні пивних.
Тверезість.

Ні, Єсенін, це не глум, не смішки, –
в горлі горе комом, не смішок.
Он – рукою, різаною нишком,
з власними кістьми гойдаєте мішок.
– Припиніть, покиньте! Та чи ви здуріли?
Дати, щоб в смертельній крейді вид білів?
Ви ж такого загинати вміли,
як ніхто на світі не умів.
Що ж таке? чому це? Дивування зм’яло.
Критики риплять: – Мовляв, тому вина
те та се, а головне, що змички мало,
внаслідок багато пива та вина. –
Замінити б вам, мовляв, богему класом,
клас впливав на вас би, – ви б зреклись гуляк.
Ну, а клас – він спрагу заливає квасом?
Клас – він також випити мастак.
Дати б вам, мовляв, якогось напоста́¹, –
він при змісті вашому б стояв на охороні:
в день писали б ви рядків до ста,
довжелезно і нудотно, як Доронін².
А по-моєму, здійснилась би оця мара,
ви давненько вже зняли б на себе руки.
Краще ж від горілки помирать,
ніж з докуки!
Нам не скажуть, що цю втрату спричинило,
ні петля, ані складаний ножик.
Як знайшлось би в «Англетері»³ тім чорнило,
вени різати б не довелося, може.
Всі наслідувачі пораділи: біс!
Над собою майже взвод розправу учинив.
Нащо збільшувати кількість самовбивств?
Збільшуй краще виготовлення чорнил!
Між зубів язик тепер навіки упокориться.
Тут містерії розводить тяжко і незручно.
У народу, майстра-мовотворця,
дзвінкотливий вмер гультяй-підручний.
І несуть поезій поминальний лом,
не змінивши з попередніх поховань, як єсть.
У могилу тупі рими заганять колом, –
це ж хіба поету і пошана, й честь?
Вам ще й пам’ятника не стоїть, –
де він, бронзи дзвін чи до граніту грань? –
А до граток пам’яті вже встигли навалить
мотлох спогадів, посвят і римувань.
Ваше прізвище в хустки розсоплено,
ваше слово слинявить Собінов⁴
і виводить під гіллям недужим –
«Ні слів, ні зітхань, о мій дру-у-у-у-же».
Ех, поговорити б тоном іншим
з тим от самим Леонідом Лоенгріничем!
Встати б тут гримлячим скандалістом:
– Не дозволю вірш ламати й м’ять! –
Оглушити б їх трипалим свистом
у бабусю й в бога душу мать!
Щоб порозліталася нездарна по́гань,
тьму здуваючи піджачних парусів,
щоб урозтіч би порозбігався Коган⁵
вусів списами зустрічних би разив.
Нечисть поки що не вся добита.
В нас роботи – тільки поспівать.
Треба все життя переробити,
а переробивши – можна й оспівать.
Час оцей – важкенький для пера:
та скажіть мені, каліки і калікші,
де, коли, який великий обирав
шлях, щоб був вторований поліпше?
Слово – полководець вселюдської сили.
Марш! Щоб ядрами позаду рвався час.
До минулих днів щоб вітром стрічним збило
лиш волосся сплутане у нас.
Для веселощів планета наша устаткована паскудно.
Треба вирвать радість у прийдешнім дні.
У цьому житті сконать не трудно.
От зробить життя – куди трудніш.

¹ Напостівці – співробітники журналу «На посту» – керівного органу РАПП (Російська асоціація пролетарських письменників).
² Доронін – сучасний поет.
³ «Англетер» – готель в Ленінграді, де у 1925 р. повісився С. Єсенін. Перед смертю він порізав собі вену і написав останній вірш кров’ю.
⁴ Собінов Л. В. – відомий оперний співак, часто виконував роль Лоенгріна в опері Вагнера.
⁵ Коган П. С. – професор, критик та історик літератури.