Ви пішли,
сказати б,
від турбот земних.
Порожнеча...
Летите
між зір у безвість.
Ні тобі авансів,
ні пивних.
Тверезість.
Ні, Єсенін,
це не глум,
не смішки, –
в горлі
горе комом,
не смішок.
Он –
рукою, різаною нишком,
з власними
кістьми
гойдаєте мішок.
– Припиніть,
покиньте!
Та чи ви здуріли?
Дати,
щоб в смертельній крейді
вид
білів?
Ви ж
такого
загинати вміли,
як ніхто
на світі
не умів.
Що ж таке?
чому це?
Дивування зм’яло.
Критики риплять:
– Мовляв, тому вина
те
та се,
а головне,
що змички мало,
внаслідок
багато пива та вина. –
Замінити б вам,
мовляв,
богему
класом,
клас впливав на вас би, –
ви б зреклись гуляк.
Ну, а клас –
він спрагу
заливає квасом?
Клас – він також
випити мастак.
Дати б вам,
мовляв,
якогось напоста́1, –
він
при змісті вашому б
стояв на охороні:
в день
писали б ви
рядків
до ста,
довжелезно
і нудотно,
як Доронін2.
А по-моєму,
здійснилась би
оця мара,
ви давненько вже
зняли б на себе руки.
Краще ж
від горілки помирать,
ніж з докуки!
Нам не скажуть,
що
цю втрату спричинило,
ні петля,
ані складаний ножик.
Як знайшлось би
в «Англетері»3 тім
чорнило,
вени
різати б
не довелося, може.
Всі наслідувачі пораділи:
біс!
Над собою
майже взвод
розправу учинив.
Нащо
збільшувати
кількість самовбивств?
Збільшуй
краще
виготовлення чорнил!
Між зубів
язик
тепер навіки
упокориться.
Тут
містерії розводить
тяжко і незручно.
У народу,
майстра-мовотворця,
дзвінкотливий
вмер
гультяй-підручний.
І несуть
поезій поминальний лом,
не змінивши
з попередніх поховань,
як єсть.
У могилу
тупі рими
заганять колом, –
це ж хіба
поету
і пошана, й честь?
Вам
ще й пам’ятника не стоїть, –
де він,
бронзи дзвін
чи до граніту грань? –
А до граток пам’яті
вже
встигли навалить
мотлох спогадів,
посвят і римувань.
Ваше прізвище
в хустки розсоплено,
ваше слово
слинявить Собінов4
і виводить
під гіллям недужим –
«Ні слів,
ні зітхань,
о мій дру-у-у-у-же».
Ех,
поговорити б тоном іншим
з тим от самим
Леонідом Лоенгріничем!
Встати б тут
гримлячим скандалістом:
– Не дозволю
вірш ламати
й м’ять! –
Оглушити б
їх
трипалим свистом
у бабусю
й в бога душу мать!
Щоб порозліталася
нездарна по́гань,
тьму
здуваючи
піджачних парусів,
щоб
урозтіч би
порозбігався Коган5
вусів списами
зустрічних би
разив.
Нечисть
поки що
не вся добита.
В нас роботи –
тільки поспівать.
Треба
все життя
переробити,
а переробивши –
можна й оспівать.
Час оцей –
важкенький для пера:
та скажіть мені,
каліки і калікші,
де,
коли,
який великий обирав
шлях,
щоб був вторований
поліпше?
Слово –
полководець
вселюдської сили.
Марш!
Щоб ядрами
позаду
рвався час.
До минулих днів
щоб вітром стрічним
збило
лиш
волосся сплутане у нас.
Для веселощів
планета наша
устаткована паскудно.
Треба
вирвать радість
у прийдешнім дні.
У цьому житті
сконать
не трудно.
От зробить життя –
куди трудніш.
|