«Знаєте ли вы украинскую ночь?
Нет, Вы не знаєте украинской ночи!»

Тут небо від диму стає як горно
і стяг зорею п’ятикутнею полоще.
Де горілкою, відвагою і кров’ю
Запорізька вирувала Січ,
дротів уздою загнуздають Дніпров’я,
Дніпро турбінам кине клич.
І Дніпро по вусах-дротах
електрикою тече по корпусах.
Адже, рафінада
І Гоголев принада.

Ми знаєм чи палить чи пиячить Чаплін,
ми знаєм Італії безрукі руїни,
ми знаєм, як Дуґласова краватка краплена.
А що ми знаєм про лице України?
Руський знанням не здивує площ –
тим, хто поруч, пошани мало,
знають от український борщ,
знають от українське сало.
І з культури зірвали опеньки:
крім двох уславлених Тарасів –
Бульби й відомого Шевченка –
нічого не витягнеш, скільки не старайся.
А коли притиснуть – зніяковіє розою
і висуне аргументи нові:
візьме й розкаже пару курйозів –
анекдот української «мови».
Говорю собі: товаришу москалю,
для України жартів замало.
Вивчіть цю мову на прапорах, лексиконах алих, –
ця мова величава і проста:
«Чуєш, сурми заграли,
час розплати настав...»
хіба може бути заїждженіше й тихше
за слово роздріпане «Слишіш»?
Я чимало слів придумав вам,
зважуючи їх, одного хочу лиш, –
щоб віршів
всіх
моїх слова
стали повноважними, як слово «чуєш»?

Важко людей обстругать в одну річ,
звисока не примружуй очі.
Чи знаємо ми українську ніч?
Ні, ми не знаємо української ночі!