Я здригнувся не даремно,
бо ввійшов у порт,
що горів
як літо
розпальне те,
не загробний привид,
а товариш
«Теодор
Нетте»
Так. Я пізнаю його.
Це ж ви,
в блюдцях-окулярах рятівних кругів.
Здоров, Нетте.
Який радий я, що ти живий
димним цим життям машин,
канатів,
димарів.
Тут тобі не мілко?
Підійди сюди но.
Казанами
від Батума покипів, бува?..
Пам’ятаєш, Нетте, –
як, тоді людина,
в дипкупе
зо мною чаював?
Ти баривсь,
хропли вже сонні,
зиркаючи
на печатки
сургучів,
цілу ніч
балакав ти про Ромку Якобсона
і, впріваючи кумедно,
вірші вчив.
Перед світом засипав.
На курок
палець твердо ліг...
Суньтеся,
кому охота спала!
Не гадав я тоді,
що всього за рік
я зустрінуся
з тобою
з пароплавом.
За кормою місяць.
Ну же, й здорово!
Простір
промені надвоє розірвали.
Наче це навіки
за собою
з боку коридорового
тягнеш слід героям
світлий та кривавий.
В комунізм з книжок
не дуже вірять:
«Всякої брехні
в книжках
понанесуть!»
А таке –
одразу оживить всі «мрії»,
і покаже
комунізму
втілення і суть.
Нас усіх
стиска
залізна клятва.
Ми від неї –
ні на крок,
хоч кулею чешіть як.
Це,
щоб на землі
без Росій
та без Латній
скласти вселюдський
єдиний гуртожиток.
В наших жилах –
кров, а не водиця.
Ми йдемо
крізь револьверний ляск,
щоб
умираючи
перетворитися
на пароплави,
на рядки
та інші довгі діла.
Жити б мені й жити
ще чималий строк,
та в кінці я хочу
тільки так померти,
хочу я ступити
свій останній крок
тільки так,
як вмер
товариш Нетте.
|