Я здригнувсь недаром. Не бридня примари.
В порт, жаркий, як літо вогнеметне,
розгортався і входив товариш
«Теодор Нетте»¹.
Це – він. Я впізнав його вмить.
Рятувальні круги, як блюдця окулярів.
– Здрастуй, Нетте! Я радий, що ти продовжив жить
життям димучих труб, гаків і углегарів.
Ну, підходь сюди! Тобі не мілко?
Від Батума, певне, наробився вкрай...
Пам’ятаєш, Нетте, – ще як був ти чоловіком,
вдвох у дипкупе ми розпивали чай.
Ти барився. Вже хропіли сонні.
Зір втопивши в клейма сургучів,
говорив всю ніч про Ромку Якобсона²
і, спітнівши, смішно вірша вчив.
Засинав під ранок. Палець до курка приник.
Суньтесь, як охота припекла вам!
Чи гадав я, що десь за рік
стрінуся з тобою – з пароплавом?
За кормою місячище. Ну і здорово!
Лежить, переділивши про́стори яскраві,
Наче навік за собою з битви коридорної
тягнеш слід героя, світлий і кривавий.
Комунізму з книжки часом кинуть слово:
«Можна всякі речі в книжці намолоть!»
А таке от – «байку» оживить раптово,
явить комунізму і єство, і плоть.
Ми живем, поєднані в залізній клятві.
Хоч на смерть за неї в куль сталевій зливі:
це – щоб у світі без Росій, без Латвій
жить в єдиному людському колективі.
Не водиці, а крові чуємо в тілі тиск.
Крізь револьверний брех наша путь лягла,
щоб нам, помираючи, втілитись
в пароплави, в рядки і в інші довгі діла.

Прагну жить і жить, крізь роки мчатися.
Та кінець кінцем – підносить бажання мене те:
зустріти хочу мій смертний час я
так, як зустрів свою смерть товариш Нетте.

¹ Нетте Теодор – радянський дипломатичний кур’єр. Загинув 5 лютого 1926 р. в поїзді на території Латвії, боронячи від нападників дипломатичну пошту.
² Якобсон Роман – вчений лінгвіст, знайомий Маяковського і Нетте.