|
Любові моєї не бійся лиш – Не так я страшно люблю. Мені досить бачити: ти миліш, Посмішку знати твою. Якщо ти до іншої йшов не раз, Був невідомо де, Мені було досить: слів, не образ, Плаща що на цвях... – «іде». Коли ж, швидкоплинний гість – візітер, Ти, мчав, як... – від згарища; Мені було досить, що цвях, тепер Лишився після плаща. Течія днів, щастя кроків, снує Туман, та вітер і дощ. В будинку: факт, – страшніше чи є: Цвях пропав в хащах прощ... Тумани, і вітер, і шум дощів, Течія днів, років... – лід; Від цвяха, з отрути заздрощів, Зостався маленький слід. Коли ж і слід що від цвяха зник, – зблід Під пензлем... – маляра, Мені було досить того, що слід Гвоздя був вчора... – не гра. Любові моєї не бійся лиш. Не так я страшно люблю. Тебе було досить, – бачить... Залиш, Посмішку щастя твою. І в теплому вітрі зловити знов: Плач скрипок, литаврів мідь... А що я буду мати? – Любов? – Важко тобі зрозуміть.»
|