|
Від солов’їного співу шаліли ми. Місто принишкло й заслухалось враз. Грона пахучі акації білої Ніченьку цілу бентежили нас. Сад весь умивано щедрими зливами. Темні алеї – в лискучій воді. Ми почувались такими щасливими... Боже, які ми були молоді! Збігли роки. З ними запал наш вихолов. Де ота білість гілок запашних? Тільки зима й сніговійниця-віхола Ніби нагадують нині про них. В час, коли вітер лютує що сили є, Наче увіч уявляю їх я – Грона пахучі акації білої, Що неповторні, як юність моя.
|